Читати книгу - "Останній берег"

Зненацька Гед зупинився, зазираючи в обличчя якомусь чоловікові, котрий стояв на перехресті. Чоловік той був струнким і високим, його обличчя здалося Аренові знайомим, хоча він не міг пригадати, де вони зустрічалися. Гед заговорив із чоловіком, і вперше живий голос порушив тишу відтоді, як вони переступили через кам'яну стіну.

— О Торіоне, друже мій, а ти як тут опинився?

І маг простяг руки до Майстра-Приворотника із Роукської школи. Торіон навіть не поворухнувся. Він стояв як вкопаний, і обличчя його було наче витесане з каменю. Але сріблясте світло Гедової патериці вже проникло у затуманені очі Приворотника, а відтак зажевріло і в глибині його свідомості. Гед сам узяв товариша за руку і знову запитав:

— Що ти тут робиш, Торіоне? Повертайся додому!

— Я пішов за безсмертним. І заблукав. Не зміг повернутися. — Голос Приворотника звучав рівно і тихо, як у людини, котра розмовляє уві сні.

— Іди вгору, до стіни, — промовив Гед, показуючи на довгу темну вулицю, якою вони з Ареном щойно прийшли.

Обличчя Торіона пересмикнуло так, наче гостре лезо ножа болісно увійшло в його плоть.

— На жаль, мені не до снаги віднайти дорогу назад, — поскаржився він. — О, мій повелителю, я не можу повернутися...

— І все ж, спробуй! Нехай тобі щастить, — відповів Гед і міцно стис Приворотника в обіймах. Відтак Архімаг рушив далі, а Торіон залишився стояти на перехресті.

Небавом Гед з Ареном вийшли за межі міста. Тепер потойбічний світ здавався справжньою пустелею. Ані дерев, ані чагарів, ані бодай бадилинки не росло на кам'янистому ґрунті під нерухомими зорями. Тут не було обрію, адже око не здатне бачити так далеко у пітьмі. Але попереду дрібні холодні зорі наче ховалися за якоюсь високою стрімкою стіною, нерівний гострий край якої нагадував обриси гірського хребта. Коли ж подорожани підійшли ближче, то з'ясувалося, що це таки й справді гори — велетенські, похмурі бескиди, які ніколи не знали ні дощу, ні вітру. На їхніх вершинах не було снігів, які б могли виблискувати при сяйві зірок, — гори завжди залишалися суцільно чорними. Арен упізнав цей краєвид і його душу охопив відчай самотності. Юнак відвернувся. Щоразу, як він бачив ці вершини, крижаний холод огортав його серце, убиваючи в душі твердість і мужність. Але юнак продовжував іти — все далі й далі вниз, бо земля ніби сама несла їх уперед, утікаючи з-під ніг. Але зрештою Арен не витримав:

— Повелителю мій, що це за... — і він мовчки показав на вершини, бо договорити вже не зміг: у горлі йому зовсім пересохло.

— Ці гори стоять на межі потойбічного світу, — пояснив Гед, — так само, як і та стіна, через яку ми переступили. Їх називають Горами Скорботи. Там пролягає зворотний шлях у світ живих...

— Я хочу пити, — ледве вимовив Арен, і Гед відповів йому:

— Тут п'ють куряву.

І вони рушили далі.

Аренові почало здаватися, що Гед ступає вже не так швидко і наче якось невпевнено. Зате сам він більше не мав жодних сумнівів, хоча й почувався вкрай утомленим. Просто вони з Гедом повинні йти далі та й квит!

Дорогою вони бачили інші мертві міста — гостроверхі дахи будинків бовваніли на тлі непорушного зоряного неба. Ці моторошні поселення були зусібіч оточені безживними пустищами. І щойно Гед з Ареном виходили за межі міста, як його вмить поглинав морок і вже годі було щось розгледіти, крім гір, які стіною височіли перед очима подорожан. Праворуч і досі стелився вниз неозорий схил. Цікаво, скільки часу збігло відтоді, як вони перебралися через кам'яну стіну на межі двох світів?!

— Куди веде цей шлях? — прошепотів Арен, його злякав звук власного голосу.

— Не знаю, — похитав головою чаклун. — Можливо, в нікуди.

Схоже, схил пагорба, вздовж якого вони простували, поволі ставав дедалі спадистішим. Земля неприємно рипіла під ногами, немов суха жужелиця. Але вони йшли далі, і тепер Арен уже не думав ні про повернення, ні про свою подальшу долю взагалі. Не думав юнак і про те, щоб зупинитися та відпочити, хоча страшенно втомився. Щоправда, він спробував трохи розвіяти темряву, втому і страх, що чаїлися в його душі, спогадами про рідний дім, але не зміг згадати навіть обличчя матері. Тож не залишалося нічого іншого, як просто йти вперед. І він продовжував іти.

Незабаром Арен відчув, що земля під ногами стала майже рівною. Поруч із ним раптом зупинився Гед: здавалося, чаклун поринув у роздуми. Тоді юнак теж зупинився. Їхнє сходження в цю долину страждань і розпачу завершилося: це був кінець, своєрідний глухий кут — далі просто не існувало жодної дороги.

Вони з Гедом стояли в долині біля самого підніжжя Гір Скорботи. Під ногами скрипіла дрібна жорства, а над головою нависали скелі з грубою і шорсткою, як жужелиця, поверхнею. Мабуть, у сиву давнину цим виярком бігла жива річечка, а втім, хтозна, — може, то був потік розжареної лави.

Арен стояв як укопаний, і Гед теж стояв непорушно. Зараз вони були схожими на небіжчиків, яким нікуди йти і нічого прагнути. Аренові стало трохи страшно, він подумав: "Здається, ми занадто далеко зайшли." Хоча і це тепер не мало особливого значення.

Ніби прочитавши його думки, озвався Гед:

— Ми пройшли надто далеко, щоби повернути назад. — Чаклун говорив тихо, проте велична похмура порожнеча, яка оточувала їх, відлунням повторила його слова, і Арен аж повеселів, почувши живий голос друга. Зрештою, хіба не для того вони прийшли сюди, щоби зустріти ворога, за яким шукали?

Зненацька з темряви долинув голос чужинця:

— Ви й справді зайшли надто далеко.

Арен голосно відповів:

— Для нас "занадто далеко" означає "достатньо далеко"!

— Ви прийшли до Сухої Ріки, — сказав голос, — і тепер не зможете повернутися назад, до кам'яної стіни. Не зможете повернутися до життя...

— Назад — ні, — погодився Гед, звертаючись у пітьму.

Арен заледве бачив Архімага, хоч і стояв із ним пліч-о-пліч: їх огортала густа тінь гори — здавалося, що річищем Сухої Ріки тече сама Пітьма.

— Але ми знайдемо інший шлях у світ живих. Той, яким приходиш ти, — твердо закінчив свою думку Гед.

Відповіді не було.

— Тут ми зустрічаємося, як рівні суперники. Якщо ти осліп, Кобе, то й ми наразі опинилися у цілковитій темряві.

Знову тиша.

— Тут ми не