Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

Малий хлопчик гнав кіз під каштанами вздовж каналу. Крамар, сидячи при вікні, супив брови над газетою. Дівчина з візком прив’ялих бегоній на продаж люто позіхнула і заходилася чіхатися під пахвою, задерши худу руку. А потім ми несподівано опинилися посеред торговищ, у полоні всепоглинаючого запаху грибів і диких на вигляд селян-гув’ялхі в робах, з грубими олов'яними кульчиками у вухах; вони оточили нашу карету, горлали і жестикулювали, виставляючи салат-латук, ковбаски, кошики з кропивою, головки солоного сиру. Мирос попросив у жерця два дрої й купив за них паперовий конус із газетного аркуша, наповнений тютюном.

— Поглянь! — кинув він, штовхнувши мене ліктем між ребра. Там, позираючи на нас незворушно і з легким натяком на кпини, сиділа поміж цибулею прекрасна молода селянка… У цій країні й чоловіки, й жінки гув’ялхі носять довгі прямі роби, темні або вицвілі до різних відтінків синього, підперезані мотузкою або шкіряним паском, і ефект од цієї сукні, на диво провокативної, коли вона одягнена на вродливу жінку, протягом століть був об'єктом оспівування в поезії. М'яка бавовна, коли вона зношена, не приховує обрисів тіла. «Мала Долонько-з-Листочок, — співається в старовинній народній пісні, — прийди-но знов зачерпнути води у тій своїй робі старій, що носила раніше сестричка твоя, у робі, що перса твої облягає, мов дощ». Мирос підніс руку, дивлячись на дівчину, і вона пирснула сміхом собі у долоньку. Наша карета підстрибом пхалася уперед, прориваючись крізь натовп, навалені купами редиску, дикі іриси, волохаті козячі бурдюки, напняті свіжовичавленим вином, і їстівні гриби, схожі на жовте мереживо. Далі ми минули кінський цвинтар з голубими кінними статуями і мавзолеєм, де спочивають улюблені герцогські румаки; а відтак, зіп’явшись на невеликий пагорб, наштовхнулись на саме лоно Олондрії, хвилясте і засліплене світлом.

Ми рухалися в напрямку від моря. По ліву руку від нас нависали високі вапнякові скелі, вкриті дерням та нечисленними пошкодженими вітром деревами; по праву руку місцевість розлягалася, немов сувій шовку, розгорнутого на торговищі, наче парфумована олія, розлита відчайдушним жестом. Етендрійський Шлях, широкий і доглянутий, звивався вниз у Долину, в тінь скель і в пахощі мокрих трав. Урожай винограду вже було зібрано, і околиці повнилися пом'ятими лозами кольору іржі, що із часом м'якшав, а ще — пташиним співом і спокоєм… Все сяяло в тому розкішному світлі, яке називається «подихом ангелів»: пагорби, вкриті золотом пізньоцвіту, вітряні, з бронзовими гілками каштани і радху — будинки селян, хаотичної розбудови споруди, увінчані почорнілими димарями. Дерева й дахи чітко вимальовувались на тлі чистоти неба, якому осінь подарувала неповторну синяву. Курява вилискувала над шляхом, і її запах змішувався з дикими пахощами диму й трав, настояних у низинах полів.

На цих яскравих рустикальних просторах, далеко від будь-яких корчем, ми зупинилися в радху. Жрець, який незмінно ховався в кареті, здавалося, не відчував потреби у відновленні сил, а от ми з Миросом зголодніли, бо від ранку покріплялися лише білими грушами й фіґами, придбаними по дорозі.

— Тут ми обов'язково отримаємо щось їстивне, — заявив Мирос, скеровуючи коней вздовж колії у траві, прокладеної сільським візком. — Навіть якщо це буде лише бейс і капуста. Їв коли-небудь бейс? Це те, чим тут люди виживають: хліб з каштанового борошна.

Ми наблизилися до великої, сумбурної форми радху, що стояла серед пишних цитринових дерев, перетнули город, засаджений цибулею і капустою, минули цілу купу розбитих тачок і похмурого віслюка, що жував траву в тіні. Збуджені діти висипали надвір, аби привітати нас. — Стережіться коней! — гукнув Мирос у бік малих хлопчика та дівчинки, ще й голого немовляти, що шкандибало за ними. Їх пронизливі крики супроводжували нас, поки ми заїжджали кудись на кшталт відкритого двору, заметеного від листя, випеченого сонцем і вкритого товстим шаром куряви.

Ми спустилися з передка і рушили на звук дверей, що стрімко розчинялися і з лоскотом зачинялися десь у глибині кривобокої кам'яної споруди, посталої перед нами. За мить з'явився хлопець з глиняним глечиком і став повільно лити з нього воду на наші брудні руки. Ця церемонія відбувалася над краєм кам'яного жолоба під стіною, який відводив воду на город. Хлопець працював дуже зосереджено і голосно сопів носом. У вухах мав потьмянілі срібні кульчики у формі маленьких корівок. Краплі з наших мокрих рук зволожили землю в цьому затишному маленькому дворі, де в грубо витесаній дерев’яній бодні мокла синя тканина, де курчата дзьобали печену кукурудзу, покинуту дітьми в тіні обвитого плющем причілку. Перехняблена передня стіна радху пропонувала геть дивний вибір входів, а саме кількоро аркових дверних отворів, установлених під кутом один до одного: виглядало так, наче кілька архітекторів не погодили між собою з планом будинку і кожен поринув у роботу без консультацій з іншими. Насправді такий здогад був недалекий від істини, бо радху являє собою сімейний проект, який розширюється від покоління до покоління, як оброслий потомством гриб. У тому дверному прорізі, що був більший за інші, з'явився кремезний клишоногий чоловік і вклонився, притискаючи тильний бік правої долоні до чола.

— Ласкаво просимо, ласкаво просимо! — прогудів він, ступив назовні й підніс свої порепані руки до жолоба, аби мовчазний хлопець і йому полив. — Ласкаво просимо, телмарон! Гадаю, ви прибули з Гулюету? Від молодих принців? Це така честь…

— Ні, з Етендрії, — відповів Мирос.

На ці слова обличчя старого витяглося. Він витер руки об поли роби.

— То ви не винарі?

— Ні, борони нас, Трояндо! — Мирос зайшовся голосним сміхом. — Ми служимо жерцю Авалеї. Він там, у кареті. Відпочиває. Вийде, коли буде готовий. Але ми удвох, сказати по правді, здихаємо з голоду. Майже.

— О! — вигукнув старий. Його обличчя знову розпливлося в посмішці, він навіть реготнув, вдавшись до пояснень: — Я подумав було, що ви крамарі — ох вже ті продавці вина, так вони нас гноблять, просто спасу нема, — але Авалея! — Він