Читати книгу - "Сердечна терапія"

— А ти не розумієш, що все не так просто, ні, не розумієш?! — зиркнула на нього Антоніна, трохи схвильована, чи, бува, не перебільшила з емоціями, а потім глянула на годинник.

— Розумію... Вже поспішаєш?

— Так. Я ж казала — син прийде, приведе знайомитися свою нову приятельку. Може, й правда, цього разу все всерйоз, якщо вже й додому запросив, а тобі тут одне на умі... Не ображайся, але ти б трохи думав!

— Ну... Знаєш, якби мені отаку нагінку влаштувала котрась із моїх дружин, я б не стерпів...

— То я ж тобі не дружина! — аж радісно ляснула в долоні жінка, а офіціантка здригнулася і зиркнула на них.

— Тонько, от така ти й була завжди. Здається — простягни руку й бери. А фіг!

— Забирай коробочку, — жінка показала очима на червону оксамитову кульку на столі.

— А може...

— Забирай! — тихо, але сталевим голосом промовила Антоніна.

— Ну... Тоді вона чекатиме на тебе. У спальні, — повів бровою Роман.

Антоніна провела очима Романа, він дійшов до перехрестя, раптом озирнувся, ніби відчував увесь цей час її погляд спиною. Витяг одну руку з кишені, махнув нею на прощання і пішов через вулицю разом із іншими пішоходами. Антоніна стримано всміхнулася і глибоко зітхнула.

Роман пройшов два квартали пішки, більше не озираючись. Під ногами чвакала снігова каша, розтоптана пішоходами на нечищеному після ранкового снігу тротуарі. Руки в кишенях, піднятий комір, погляд під ноги. Що коїлося з ним, і сам не надто усвідомлював. Не сказати, що в цій історії шаленіла душа чи казилося тіло, не лишаючи мозку права голосу, ні. Хоч і не без того, але не настільки. І самооцінка у нього теж була нівроку, знав, що у сьогоднішньому світі зрілий чоловік із набором його чеснот жінку собі до пари знайде. І без проблем, навіть набагато молодшу, було б бажання. Та й сам уже мав такий досвід. То чому ж його наче перемкнуло на ту Антоніну?! Якби ж іще була вільною! Ніби мало навколо розлучених жінок чи вдів? Тоді, коли впізнав її на тій виставці, він, власне, і не перебував у серйозному пошуку. І навіщо подався тоді в галерею? Зроду не ходив по таких заходах, а тут іспанський компаньйон зманив із собою, нібито для налагодження корисних зв’язків, адже час подумати про дизайнерські рішення сучасного інтер’єру готелю... Оті сходив.

Навряд чи це було коханням. Та й пристрастю ледве стало, хоча тіла їхні грали в унісон, і спогади про ліжкові безумства щоразу проганяли по Романовому тілу гарячу хвилю. Мабуть, Антоніна виринула з їхнього спільного минулого у слушну мить, коли Тарчинський раптом гостро відчув відсутність поруч людини, яка піде з ним поряд до останньої межі, і не тільки для того, аби подати немічному водички, а щоб чимало устигнути разом на цьому кінцевому відрізку шляху. Йому потрібний був партнер. Але не в офісі, не на будівництві, не в установчих документах. Необхідна була людина, яка була б із ним одним цілим, ділила би все 24 години на добу. А він натомість мав якихось випадкових дівчат у ліжку і бізнес-партнерів, яким не надто довіряв і для яких був таким самим партнером...

І от поміж бездоганним їхнім сексом та розмовами, залишаючись наодинці, Роман дедалі чіткіше розумів, що саме Антоніна, як ніхто, зможе «закрити вакансію» чи навіть декілька вакансій у його загалом налагодженому житті. При всьому позитивному іміджі буття, одного він не розумів до кінця — навіщо і задля кого він усе це робить. Найімовірніше, просто за звичкою бути на коні, бути першим, помітним, шанованим. А далі?

Так розставивши уявні фігури по клітинках свого життя, він не знав лише одного — як усунути з дороги того професора. А як уже той це переживе, турбувало Романа умовно — кожен бореться за себе, за свій шмат хліба, за свою жінку, задля свого зручного існування. Не те щоб його гризло сумління, але шкода було Антоніни, яка поставала перед необхідністю обирати спосіб рубати хвоста. У глибині душі Роман вірив у те, що Антоніна погодиться на його пропозицію, хоч і не перший рік живе сито і комфортно. Але хіба то життя? Хіба то життя для Антоніни?! Сита і стильно вдягнута тінь професора Соломатіна... Як вона такою стала? Тьху!

Роман емоційно сплюнув собі під ноги, підвів погляд і раптом побачив перед собою молоду струнку дівчину з мікрофоном у витягнутій до нього руці, а позаду неї хлопця з відеокамерою на плечі.

— Скажіть, а що таке, по-вашому, щастя? — спитала дівчина здивованого Романа.

— Ви до мене?

— Так. До вас, — усміхнулася вона і кумедно нахилила голову набік, чекаючи відповіді.

— Щастя? Ну ви й спитали... — Роман на мить «завис». — Знаєте, що я вам скажу... Щастя — це не забувати, яким ти був у молоді роки! А ще — не забувати, ким і яким ти тоді хотів, мріяв бути! Зрозуміло?

— Наче так, — звабливо всміхнулася дівчина, — тобто ви хочете сказати, що коли людина не зраджує мрію своєї юності, вона щаслива, я правильно зрозуміла?

— Так. Хоча це не єдина складова щастя. Щастя — це ж вам не цукерка чи, наприклад, — Роман озирнувся навколо, — наприклад, автомобіль. Це речі, предмети, їх так-сяк можна визначити. А ЩАСТЯ — це стан, коли у тебе розгортається душа і хочеться літати. Чи то від усвідомлення себе, чи від почуття до когось. Це складно визначити, як... як НЕБО.

Роман підвів очі вгору і вказав пальцем над собою, а коли знову опустив погляд, широко усміхнувся — дівчина з мікрофоном розглядала зимове сіре небо, наче вперше його бачила, а оператор ще й знімав його.

Роман повернув до сходів в офісну будівлю, а дивна парочка все ще стояла горілиць на тротуарі.

46

Вже досить давно жили вони у Києві, не настільки богобоязному, як Львів, а перед цим ще не один рік роз’їжджали по закордонах. Це помалу стирало первинні ритуали родини Соломатіних і, зрештою, після відмежування Вадика, релігійні свята стали швидше приводом зустрітися за столом, ніж несли в собі автентичний сенс. От і сьогодні ввечері Ігорю подумалося, що зараз його рідним містом ходять вертепи, сповіщають радісну новину про народження Христа, колядують, а вони тут матимуть цілком світську нагоду