Читати книгу - "Аномальні рідини, Наталія Ольшевська"

   Звісно, зовнішня схожість ще ні про що не говорить, особливо у такому віці. Та все ж забираю фото. Спускаюся з горища та телефоную Макару Валентиновичу.

Переповідаю юристу здобуту інформацію та дівоче прізвище матері. Він обіцяє, що зв’яжеться з детективом, який спробує знайти тітку та брата.

   Навіть не знаю, що відчуваю, коли кладу слухавку. Таке враження, що хтось затягнув мене у лабіринт та грає в піжмурки, а я маю знайти того, хто ховається, адже лише він знає, де вихід. Та здаватися я не маю наміру, тому що мені є для кого боротися.

   О четвертій годині дня телефоную Олесі та пропоную сходити на озеро, яке знаходиться на околиці села, разом з Нікою. Вона без вагань погоджується. У своїх старих речах знаходжу той самий мішечок з підвіскою, яку мав подарувати їй ще шість років тому. Краще пізно…

   Збираю речі, які маємо взяти з собою, не помічаючи, як батько свердлить мене поглядом, впершись плечем у двері.

- Розповісти нічого не хочеш? – повертаю голову до нього.

- Що саме хочеш почути?

- Олеся прийшла. Ніка висить на ній, як Тарзан на ліані. Ви разом йдете на озеро?

- Так.

- Що між вами відбувається?

- Те, що мало статися давно.

- Сину, я радий за тебе… - запинається.

- Але…?

- Але ти ще досі одружений. Богдана дивно затихла. Ти не хвилюєшся, що вона може їй нашкодити? Варто було зачекати.

- Тату, я втратив надто багато часу, тому більше не збираюся його гаяти. Вона впустила мене у своє життя разом з Нікою. Я ні про що не шкодую.

   Тато кидає на мене повний сумнівів погляд та виходить з кімнати. Буде брехнею, коли я скажу, що не думав про це. Богдана просто істеричка, яка гавкає, але не кусає. Не думаю, що вона може їй якось нашкодити. Та й Олеся себе в образу не дасть. Кулаками махати вона вміє, на власні очі мав змогу переконатися.

   Виходжу на вулицю і бачу, як Олеся з Нікою зривають та їдять вишні прямо з дерева і стріляють кісточками, затискаючи їх між вказівним та великим пальцями, і намагаються влучити у дядькову поштову скриньку. Вона мене також вчила це робити.

- Руслан зараз комусь по шапці надає.

- Я його не боюся, - розвертається і стріляє кісточкою в мене. Швидко відхиляюся та повертаюся у вихідне положення. – Що ж, тепер реакція у тебе значно краща. Ходімо?

- А ми побудуємо замок з піску? – запитує Ніка.

- Ага. Я давно у ньому не гралася.

   Олеся бере Ніку за одну руку, а я – за іншу. Через десять хвилин приходимо до озера, розстеляємо плед та роздягаємося. Ніка показує Олесі свій купальних з рюшами та черепашками, а я зависаю на Олесиному тілі, якого практично не ховає тканина жовтого роздільного купальника. У неї завжди була спокуслива спортивна фігура, але зараз рельєфи м’язів стали ще помітнішими. Хоч і достатньо детально усе розглянув вранці, але знову не можу відірвати від неї погляду. Врешті, змушую себе заспокоїтися та плетуся за дівчатами в озеро. Бавимося з Нікою у воді, яка уже встигла добре прогрітися. І я дозволяю собі уявляти, що зі сторони ми виглядаємо, як щаслива сім’я, про яку мріяв стільки років…

   Виходимо з води, я всідаюся на плед, а дівчата сідають на пісок і щось активно гребуть: Ніка – лопаткою, Олеся – руками. Спостерігаю за ними і жадібно поглинаю кожну теплу емоцію, яка розпирає груди приємними відчуттями.

   - Татку! Дивися! Ми зробили з Олесі русалку! – кричить Вероніка, притрамбовуючи пісок на її ногах. Встаю з пледу та підходжу до них.

- Допомога потрібна? – кидаю погляд на Олесю, яка підставляє обличчя сонцю. На засмаглій шкірі ластовиння проявляється ще помітніше. Я люблю у ній кожну деталь, у ній все досконале. І моментами я не відчуваю під собою землі, адже уже давно прирік себе на самотнє життя. Але доля невпинно, день за днем, зводила нас разом. І я повністю впевнений, що готовий прожити з нею кожен день, до останнього подиху, до останнього удару серця.

- Ти будеш принцом, тату, і для тебе у неї з’являться ноги! – Ніка розмахує руками та тицяє лопаткою на пісок, під яким закопані Олесині ноги. Не довго думаючи, підхоплюю її за талію та притискаю до себе. Замикаю кохану в обіймах та кружляю. Олеся сміється, обіймаючи мене за шию, а донька голосно плескає у долоні. – Цілуй її, тату, інакше вона перетвориться на морську піну! Швидше!

Лишаю на її губах короткий поцілунок, від якого Олеся чомусь бентежиться. Ця риса їй зовсім непритаманна, тому відразу запитую у чому справа.

- Мені… незручно перед Нікою. Богдана ще …

- Це неважливо. Скоро це закінчиться і лишимося тільки ми. Втрьох. І їй доведеться звикнути, бо я цілуватиму тебе завжди і часто. Навіть коли буду старий і зморщений, як курага.

- Ти все одно залишишся дуже сексуальною курагою, - наважується чмокнути мене в губи.

- Я для тебе дещо маю, - беру її за руку та веду до зайнятого нами місця. Ніка далі грається піском. Олеся сідає на плед, а я дістаю мішечок та витрясаю підвіску. Розкриваю її долоню та вкладаю прикрасу.

- Я мав віддати тобі це шість років тому. Знаю, трохи затягнув. Та, якщо чесно, взагалі не був впевнений, що випаде нагода, але дуже вдячний за те, що ти її подарвуала. Не знаю, чи зберігся у тебе браслет, тому куплю тобі н… Олесю, чому ти плачеш?

- Тому що щаслива… - кидається мені на шию, міцно стискаючи у долоньці наші серця.