Читати книгу - "Прокляття рейлі, Вікторія Сурен"

У цьому світі так легко збожеволіти.

Ти або спілкуєшся з іншими, або читаєш книжки та навчаєшся. Це жахливо. Як ці маги можуть жити без фільмів, музики в навушниках чи телефонів із соціальними мережами, при цьому маючи всі інші блага? Магічне опалення, чиста й прозора вода, легке повітря та досконала екологічна ситуація. Правда, я досі не знаю, що знаходиться поза межами академії. Може, там все теж саме, що й у рідному світові?

Всі рейлі тікають зі старшокурсниками, аби погуляти вночі деінде, а от Дінарі Дільшат необхідний персональний дозвіл ректора, бачте!

Маги Феєріалу вирішили, що, маючи всі необхідні знання, краще не відмовитися та конфісковувати всю техніку. Бувай електрика, машини чи літаки. 

О. 

Я досі не знаю, чи є у Феєріалі літаки й тому подібне. Може, якісь магічно-екологічні?

Отже, спілкуйся, Дінарочко Дільшат, з магами, шукай друзів, вчися, гуляй територією академії та рятуй екосистему. Не скаржся, корися диктатурі Асмодея та, як інші, тримай власну думку при собі. Виходитимеш у світ тільки тоді, коли дозволять, а до того моменту мовчки божеволій.

Чудово. Так, чудово. У мені навіть немає сил скаржитися чи заперечувати. Просто боляче та тяжко через бісові обставини та наркотик, передозування силою та нічні жахи, страх за життя, за повітря всередині, яке виходить після кожного видиху, і я лякаюся, що це зітхання стане останнім.

✯✯✯

Наступного дня я відвідала практику, але знову не змогла викликати силу, усвідомивши, що сині долоні трясуться, а дихання постійно збивається. На мене дивилися десятки очей, давлячи увагою, адже так я ще більше походила на невдаху та наркоманку з передозуванням і синіми пальцями.

Не скажу, що мені було образливо, однак…

Кудись зник той войовничий запал. На зміну ньому прийшов страх та переживання, які треба було якимось чином подолати. Можливо, вийти на двір голою, не така вже й погана ідея?

Згадавши Люциліана Хейга, заплющую очі. Біля нього тепло. Він завжди теплий. Не гарячий, ні, ні, ні. Він справді теплий та випромінює це силою свого природного елемента, і я хочу грітися під його сонцем, бо інше ховається за хмарами.

Вже майже дванадцята дня. Мушу звести хлопця, до якого нерівно дихаю, разом із Гвен, якщо хочу повернутися додому, і чомусь почуваюся неприємно. 

Кепсько, бо не можна. Зась, Дільшат. Нехай краще біля нього крутиться Гвендолін. Кохання води та вогню все одно приречене на сварки та нещастя, а якісь там почуття не стануть на шляху до моєї мети. Коли повернуся до Болгарії, в мене буде справжнє сонце, і я не потребуватиму Люци. От і все.

Ніяких емоцій.

Через них я вже сьогодні ледве не накинулася на Мірабель, коли зранку помітила її на репетиції до дня Терри, який за три дні, але стрималася. На мене так дивно дивилися, тицяючи пальцем, що захотілося сховатися в кімнаті та обійняти подушку. Головна тема для обговорень. Як це ще статтю в студентській газеті не надрукували.

Я не прийняла ліки Інес. Шукала їх цілий вечір, але колбочка кудись закотилася, тому довелося спати так. Вимкнулася доволі швидко, проте все одно бачила щось тривожне та гучне.

Хіба що не таке яскраве.

✯✯✯

Комусь щастить менше.

Присягаюся, що більше не зможу їсти, бо от-от виверну свій шлунок. Кілька хвилин тому я разом із Суджі рушила в ліс перед сніданком, бо вона, як староста, мала віднести готові анкети одному з викладачів практики. І це було помилкою.

Представники стихій вигукують щось, намагаючись перебити дівочий вереск. Темноволоса третьокурсниця махає долонями, допоки її ногами шириться коріння дерева поруч. Маги довкола змахують долонями, вени яких загоряються зеленим полум’ям, поки земля під моїми ногами трясеться.

Я схиляю голову на бік і мовчки дивлюся на цю картину. На хаос, крики та різкі рухи.

— Бруно! — верещить якась дівчина, намагаючись вирвати подругу-рейлі з лап дерева, але все марно. Вереск смаглявої студентки такий дикий, що навіть кістки трусяться. Викладач намагається розрубити магією коріння, підкорити власну стихію, але те раптом рине угору, і рейлі по пояс поглинають гілки, вдвічі товщі за мої руки.

А тоді її ноги починає тягнути під землю, яка досі трясеться, і мене хилить убік. Картинка пливе, очі не можуть передати мозку отриману інформацію, допоки Бруна вростає у землю, а коріння раптом стягує її шию, повзе до рота, прагнучи забратися в горлянку, вуха, ніздрі та очі, попри десятки рук, які намагаються розідрати магією біснування стихії.

Бруну тягне по коліно в ґрунт так швидко, що не можу осягнути миттєвості подій. Бачу почервоніле обличчя, чую ревіння, крики та благання, а за мить мій погляд хапається за обсидіанове волосся. Руки Суджі спалахують сріблом, роздмухують вітром моє волосся, а тоді дівчина рубає рукою простір. Я заплющую очі, коли відлітаю назад у дерево, а вітер дає потужний ляпас. Це нарешті приводить розум до тями, повертаючи до життя. Гул та вереск чіткішає, однак згодом вуха закладає повітрям.

Мені на силу вдається розплющити очі. Перше, що бачу,  це Суджі, яка скручує шар повітря, витягає його в тонку смужку, а тоді робить випад, жбурнувши зібраний в лезо буревій з такою силою, що, коли той потрапляє у Бруну, мої очі засипає піском, а листя потрапляє до рота.