Читати книгу - "Ім’я вітру"

Я не припиняв навчатися до кінця перебування в Тарбієні — щоправда, більшість тамтешніх моїх уроків були болючими й неприємними.

Я навчився жебракувати. Це було дуже практичним застосуванням акторської майстерності з дуже складною аудиторією. Виходило в мене добре, але грошей у Надбережжі було негусто, а порожня миска для милостині — це холодна голодна ніч.

Шляхом небезпечних спроб і помилок я довідався, як правильно розрізати гаманці й вичищати кишені. Особливо добре мені вдавалось останнє. Мені швидко виказували свої таємниці найрізноманітніші замки й засуви. Мої вправні пальці знайшли собі таке застосування, до якого батьки чи Абенті не додумалися б ніколи.

Я навчився тікати від будь-якої людини з неприродно білою посмішкою. Ґлей дерева денер повільно відбілює зуби, тож якщо солодкожер доживає до того часу, коли його зуби остаточно біліють, він, цілком імовірно, уже продав усе своє майно, яке можна було продати.

У Тарбієні безліч небезпечних людей, але нікому з них не дорівнятися до солодкожера, сповненого відчайдушного прагнення скуштувати ще ґлею. Вони готові вбити людину за пару грошів.

Я навчився справляти сам собі черевики з ганчір’я. Справжні черевики стали для мене мрією. Перші два роки здавалося, ніби моїм ногам весь час холодно, вони порізані або й те, й інше. Але на третій рік мої стопи стали як стара шкіра, і я міг годинами бігати босоніж грубою бруківкою міста й геть її не відчувати.

Я навчився ні від кого не очікувати допомоги. У поганих районах Тарбієна крик про допомогу приваблює хижаків, наче запах крові, який несе вітром. Я спав на даху, зручно влаштувавшись у своєму потаємному місці на стику трьох дахів. З глибокого сну мене збудив звук грубого сміху й гупання ніг у провулку піді мною.

Лункі кроки припинилися, судячи зі звуку, порвався одяг, а тоді знову пролунав сміх. Я, прослизнувши на край даху, опустив погляд на провулок. Побачив кількох дебелих хлопців, майже чоловіків. Вони були одягнені, як я — саме ганчір’я та бруд. Їх було душ із п’ять, а може, й шість. Вони зникали в тінях і виходили з них так, наче й самі були тінями. Груди в них важко здіймалися від бігу, і мені на даху було чути їхнє дихання.

Посеред провулка була жертва гонитви — маленький хлопчик, щонайбільше восьмирічний. Один зі старших хлопців утримував його. Оголена шкіра малого виблискувала блідістю в місячному світлі. Знову, судячи зі звуку, порвався одяг, і хлопчик видав притишений крик, який закінчився здавленим схлипом.

Інші дивилися й перемовлялися притишеними завзятими голосами; на обличчях у них був жорстокий голодний вищир.

Мене вже кілька разів ганяли вночі. За кілька місяців до того ще й зловили. Глянувши вниз, я з подивом побачив у себе в руці важкий шматок червоної черепиці, готовий до кидка.

Тут я зупинився, озирнувся на своє потаємне місце. У мене там була ганчір’яна ковдра й півбуханця хліба. Тут були сховані мої гроші на чорний день — вісім залізних грошів, які я відклав на той час, як не таланитиме. А найціннішою там була Бенова книжка. Тут я був у безпеці. Навіть якщо я влучу в одного з них, усі решта опиняться на даху за дві хвилини. Тоді, навіть якщо я врятуюся, мені буде нікуди йти.

Я опустив шматок черепиці. Повернувся до місця, що стало моєю домівкою, і скрутився калачиком у затишній ніші під навислим дахом. Зіжмакав обома руками ковдру та зціпив зуби, намагаючись відмежуватися від приглушеного гомону розмови, що перемежався грубим сміхом і тихим безнадійним риданням знизу.

Розділ двадцять п’ятий

Інтерлюдія: Палке бажання дізнатися причини

Квоут змахнув рукою, наказуючи Хроністові покласти перо, і потягнувся, переплівши пальці над головою.

— Давно я вже цього не згадував, — сказав він. — Якщо ви палко бажаєте знайти причину, через яку я став тим Квоутом, про якого розповідають історії, гадаю, можна пошукати там.

Хроніст наморщив лоба.

— Що саме ви маєте на увазі?

Квоут на довгу мить замовк, роздивляючись свої руки.

— Ви знаєте, скільки разів у житті мене били?

Хроніст захитав головою.

Піднявши очі, Квоут усміхнувся й байдужо знизав плечима.

— Я теж не знаю. Здавалося б, таке забутися не може. Здавалося б, я мав би пам’ятати, скільки в мене було зламано кісток. Здавалося б, я мав би пам’ятати ті шви та пов’язки. — Він хитнув головою. — Їх я не пам’ятаю. Пам’ятаю, як той малий ридав у темряві. Стільки років минуло, а я й досі чітко це чую.

Хроніст насупився.

— Ви ж самі казали, що нічого не могли там зробити.

— Міг би, — серйозно промовив Квоут, — і не зробив. Я зробив свій вибір і шкодую про нього до сьогодні. Кістки зростаються. Жаль лишається з людиною назавжди.

Квоут відштовхнувся від столу.

— Гадаю, темної сторони Тарбієна вже досить. — Він звівся на ноги й від душі потягнувся, піднявши руки над головою.

— Чому, Реші? — Слова вирвалися в Баста раптово. — Чому ви залишались, якщо там було настільки жахливо?

Квоут кивнув самому собі, наче сподівався на це запитання.

— А куди мені ще було йти, Басте? Усі, кого я знав, загинули.

— Не всі, — наполегливо заперечив Баст. — Ще був Абенті. Можна було піти до нього.

— До Геллофелла були сотні миль, Басте, — натомлено сказав Квоут, побрівши на інший бік кімнати та зайшовши за шинквас. — Сотні миль без підказок із батькових мап. Сотні миль — і ніякої їзди чи сну у фургонах. Без будь-якої допомоги, без грошей, без взуття. Гадаю, така подорож не є неможливою. Але для малої дитини, ще заціпенілої від потрясіння після втрати батьків…

Квоут хитнув головою.

— Ні. Принаймні в Тарбієні я міг жебракувати чи красти. Мені вдалося успішно пережити літо в лісі, ледь-ледь. Але перезимувати? — Він хитнув головою. — Я помер би з голоду чи замерз на смерть.

Стоячи біля шинквасу, Квоут наповнив собі кухоль і почав засипати туди потроху спеції з кількох невеличких ємностей, а тоді з задумливим виразом обличчя пішов до великого кам’яного каміна.

— Звісно, ти маєш рацію. Що завгодно було б краще, ніж Тарбієн.

Ставши обличчям до вогню, він знизав плечима.

— Та всіма нами керують звички. Надто вже легко залишатись у звичних коліях, які ми прокладаємо самі собі. Можливо, я навіть вважав це справедливим. Своєю карою за те, що не був поруч і не допоміг, коли прийшли чандріяни. Своєю карою за те, що не помер, коли мусив, разом із рештою своєї родини.

Баст роззявив рота, а тоді