Читати книгу - "Варвар у саду"

Ми стільки розповідаємо про Федеріко да Монтефельтро, позаяк він довгі роки був приятелем і протектором П’єро делла Франческа, що є важливим приводом його посмертної слави. Можливо, саме тут наш митець провів найщасливіші роки свого життя. Вазарі, важливе джерело для усвідомлення того, скільки шедеврів загинуло, повідомляє, що маестро намалював в Урбіно низку невеликих за форматом образів, котрі дуже вподобав герцог, але вони, на жаль, загинули під час воєн, які прокотилися країною.

Не в Урбіно, а у Флоренції, в Галереї Уфіці зберігається диптих П’єро, де зображені Федеріко та його дружина Батіста Сфорца. Констант цих постатей достоту дивовижний. Батіста має воскове обличчя, позбавлене краплини крові (звідси припущення, наче цей образ був намальований після смерті герцогині). Зате засмагле обличчя герцога фонтанує енергією. Профіль беркута, голова, посаджена на левиній шиї та могутньому торсі. Червоний головний убір і такі ж шати, полум’яно-руде густе волосся. Погруддя герцога Монтефельтро підноситься наче самотня скеля на тлі фантастичного, далекого і дуже делікатно зображеного краєвиду. Щоб подолати дистанцію між краєвидом і постаттю герцога, погляд мусить пірнути у провалля без жодних проміжних планів і перспективи. Постать герцога спадає з невимовно легкого неба, наче палаючий метеор.

Дві алегоричні сцени на звороті портретів повні придворної поезії. Це улюблені у ренесансному малярстві тріумфальні походи. Візок герцогині, оточеної чотирма теологічними цнотами, запряжений двома єдинорогами. Сірий, землистий і пригаслий пейзаж роз’яснюється щойно на межі безконечного виднокола. Мабуть, це алюзія смерті.

Тріумфальний візок герцога тягнуть білі румаки. Федеріко супроводжують Справедливість, Сила та Поміркованість. Фантастичний гірський краєвид виповнений світлом. Небесна зоря повторюється у дзеркалі вод. Інскрипція під алегорією повідомляє:

Clarus insigni vehitur triumpho

Quem parem summis ducibus perennis

Fame virtutum celebrat decenter

Sceptra tenentem.

Галерея в Урбіно володіє двома шедеврами Франческа, які походять із двох різних епох його життя. Перший — Мадонна з двома ангелами, названа Sinigalia від церкви, де вона раніше містилася; попри відсутність документів, її вважають одним із останніх творів майстра. Дехто вбачає у творі ознаки старечого занепаду. Важко погодитися з цим судженням. Радше варто підтакнути тим, хто вбачає у цьому образі спробу оновлення стилю.

Нове світло прийшло з Півночі. У жодному іншому образі не можна краще спостерегти драматичного зіткнення уяви італійського майстра з потужною силою ван Ейка, під впливом якого П’єро, зрештою, перебував у і молоді роки. Ці припущення щодо впливу потверджує небачена на інших образах П’єро прихильність до деталі. Руки ангелів, Мадонни й Немовляти намальовані з істинно фламандською любов’ю до подробиць. Уся проста й статична сцена відбувається в інтер’єрі. Це не ренесансна архітектура, як на фресках у Арецо, але — нечувана у П’єро річ — інтимний інтер’єр, фрагмент сіро-голубої кімнати з відкритим праворуч коридором. Перспектива коридору не доходить кінця, він уривається скісною стіною з вікнами, звідкіля падає не потрібне для освітлення постатей на передньому плані світло. Тут ми маємо справу з етюдом на тему світлотіні. Уклад постатей зв’язний і монументальний. Мадонна має посполите обличчя няньки, годувальниці королів. Малий Ісус владним жестом підніс руку і споглядає просто себе мудрим суворим поглядом. Це наче зменшена постать майбутнього імператора, свідомого своєї могутності й долі.

Другий образ — Бичування, дивує глядача цілковитою оригінальністю у потрактуванні теми й абсолютною гармонією композиції. Тут відбувся синтез малярства й архітектури, якого годі знайти в європейському малярстві. Ми не раз уже повторювали слово «монументальність», вагу архітектури у малярстві П’єро. Час уже ближче розглянути цю проблему. Зрештою, вона виходить далеко поза межі епохи, бо в занепаді архітектурного чуття — найвищого мистецтва організації видимого простору — полягає драма сучасного малярства.

Особою, яка вчинила на П’єро більший вплив, аніж усі інші живі й покійні малярі (Доменіко Венеціано, Сасета, ван Ейк, сучасні перспективісти Учело й Мазачо) був архітектор Леон Батиста Альберті.

Народжений близько 1400 року, він походив із шляхетної флорентійської родини, вигнаної з рідного міста. Усвідомити вагомість родини Альберті дозволяє цифра — дуже висока нагорода за вбивство членів родини, визначена звитяжними й мстивими Альбіці. Леон Батиста здобув справді ренесансну освіту в Болоньї, за умов достоту студентської бідності, оскільки саме тоді помер його батько. Він захистив докторат із юриспруденції, але навчався також грецької мови, математики, музики й архітектури. Студії були доповнені мандрами, які він здійснив у якості особи, пов’язаної з папським престолом. Фортуна була мінливою для Альберті, а доля посміхнулася щойно тоді, коли його приятель, гуманіст Томазо з Сарцани був обраний папою Миколою V. Альберті цінували і за вроду, і за інтелектуальні принади, він був ренесансним зразком атлета й енциклопедиста. «Муж блискучого розуму, бистрих суджень і ґрунтовних знань». Анджело Поліціано представив його Лоренцо Медічі наступним чином: «Не були цьому чоловікові не знані ні найдавніші книги, ні найрідкісніші уміння. Ти міг би сумніватися, чи здібніший він у красномовстві, чи у поезії. Чи стиль його сповнений більшою мірою серйозності, а чи вишуканості. Він так ретельно дослідив рештки античних споруд, що спосіб стародавнього будівництва пізнав до решти і як зразок показав; він вигадав не лише машини й автомати, а й чимало прегарних будинків, пріч того вважався чудовим малярем і скульптором». Кінець його життя (Альберті помер у 1472 році) минув у променях слави. Його порівнювали з Сократом. Він приятелював із такими вельможами, як Ґонзаґа й Медічі.

Леон Батиста залишив після себе близько п’ятдесяти творів, опрацювань, трактатів, діалогів і моральних розвідок, не рахуючи листів і апокрифів. Свою славу у нащадків він завдячує насамперед дослідженням про скульптуру, малярство й архітектуру. Його головний трактат De re aedificatoria[80] — це зовсім не підручник для інженерів (хоча