Читати книгу - "Одіссея капітана Блада"

Попереду бортом до борту йшли «Елізабет» та «Інфанта». І тільки тоді, коли вони майже порівнялись із фортом, іспанці, поглинуті спостереженнями за сушею, помітили в темряві неясні обриси кораблів і почули хлюпотіння кільватерних струменів. У нічному небі розлігся лютий крик людського безсилля, крик, якого, мабуть, не чули з часу вавілонського стовпотворіння.[57]

Щоб ще більше посилити паніку серед розгублених іспанців, «Елізабет», у ту хвилину, коли швидкий відплив проносив її на гребені величезної хвилі, дала бортовий залп по форту.

Тільки тепер адмірал збагнув, що його обдурено і що жертва благополучно вислизнула з його рук, але як це сталося, він ніяк не міг второпати. Оскаженівши від люті, дон Мігель наказав повернути на старі місця щойно зняті звідти з великими труднощами гармати, а на ті немічні батареї, що одні зараз з усього могутнього, але безпорадного арсеналу охороняли прохід до моря, послав канонірів. Втративши ще кілька дорогоцінних хвилин, ці батареї нарешті відкрили вогонь.

Але їм у відповідь прогримів страшенної сили бортовий залп «Арабелли», яка в цю мить саме порівнялася з фортом і вже піднімала паруси. Очманілі іспанці побачили, як майнув її червоний корпус, осяяний спалахом залпу. Скрип фалів[58] потонув у гуркоті гармат, і «Арабелла» щезла, мов та примара.

Під прикриттям сприятливої темряви, в яку безладно і навмання стріляли малокаліберні іспанські гармати, відпливаючі кораблі не дали більше жодного пострілу, щоб не виказати розгубленим і обдуреним іспанцям свого місцеположення.

Пошкодження, заподіяні ескадрі Блада, були незначні. На той час, коли охоплені панікою іспанці оговталися і стали знову боєздатними, кораблі корсарів, підтримані сприятливим південним бризом, перейшли вузький прохід і вийшли в море.

А дон Мігель, лишившись на острові, болісно переживав так безглуздо втрачену можливість помститись і обмірковував, як він звітуватиме перед верховною радою католицького короля про втечу Пітера Блада з Маракайбо з двома двадцятигарматними іспанськими фрегатами, не кажучи вже про двісті п'ятдесят тисяч песо та всяку іншу здобич. Блад вислизнув, незважаючи на те, що в дона Мігеля було чотири галеони і добре озброєний форт, якими корсари були наглухо замкнуті в пастці.

«Борг» Пітера Блада непомірно виріс, і збуджений дон Мігель поклявся перед небом, хоч би там що, а стягнути цей «борг» сповна.

Проте втрати, яких зазнав король Іспанії, не обмежувалися тільки цим. Увечері наступного дня в гирлі Венесуельської затоки, недалеко від берегів острова Аруба, ескадра Блада перехопила «Санто-Ніньйо», який під усіма парусами з великим запізненням поспішав у Маракайбо на допомогу дону Мігелю.

Команді галеона спочатку здалося, що їм назустріч після розгрому піратів іде переможний флот дона Мігеля. Але коли кораблі зійшлися і розгублені іспанці побачили на грот-щоглі «Арабелли» англійський вимпел, то капітан «Санто-Ніньйо», вирішивши, що хоробрість не завжди потрібна в житті, спустив свій прапор.

Захопивши «Санто-Ніньйо», Блад наказав команді корабля негайно зійти в шлюпи і забиратися геть — на Арубу чи куди вони хочуть. Він був настільки люб'язний, що навіть дав їм кілька своїх човнів, які тяглися на буксирі.

— Ви, мабуть, застанете дона Мігеля в поганому настрої, — сказав Блад. — Не забудьте передати адміралові привіт від мене і нагадати мої слова, що в усіх нещастях, які впали на його голову, він сам винен. Те зло, яке він заподіяв, наславши свого брата з бандитами на острів Барбадос, окошилося зараз на ньому. Перекажіть йому також, щоб надалі він сім разів одміряв, перш ніж зважитися знову напускати своїх дияволів на англійські поселення.

Блад відпустив капітана «Санто-Ніньйо», а сам почав критично оглядати свій новий трофей. Піднявши люки, команда «Арабелли» помітила, що в трюмах іспанського корабля є живий вантаж.

— Невільники! — вигукнув Волверстон і, впевнений у цьому, почав на чім світ стоїть клясти, іспанців, аж поки з трюму не виповз Каузак, мружачись від ясного сонячного світла. Щоправда, мружився бретонець не тільки від світла. Ті, хто виповзав слідом за ним, — а це були залишки його команди, — останніми словами лаяли свого ватажка за легкодухість, через яку їм доводиться оце зараз зносити таку ганьбу, бо їх рятують люди, яких вони так підло зрадили і прирекли на загибель.

Три дні тому «Санто-Ніньйо», зустрівшись із ними в морі, потопив їхній шлюп, подарований капітаном Бладом. Сам Каузак ледве уникнув шибениці, і то, мабуть, для того, щоб усе життя бути посміховищем «берегового братства».

Довго потім на острові Тортуга йому глузливо докоряли:

— Куди ти подів здобуте на Маракайбо золото?

Перемогу в Маракайбо треба розцінювати як шедевр піратської діяльності капітана Блада. Хоч навряд чи знайшовся б хоч один із багатьох попередніх боїв Блада, так странно, до найменших подробиць описаних Джеремі Піт-том, де б не виявився справжній талант морського тактика й стратега. Але найяскравіше виявився цей талант у боях під Маракайбо, коли піратам блискуче вдалося вирватися з зашморгу, яку збирався затягнути навколо них дон Мігель д'Еспіноса.

Слава, якою Блад користувався досі, блідла порівняно з славою, заслуженою цією перемогою. Це була слава, якої ще ніколи не мав жоден пірат, включаючи навіть Моргана.

У Тортузі, де він пробув кілька місяців, споряджаючи наново кораблі, взяті ним з ескадри, яка бралася знищити піратів, Блад став об'єктом обожнювання з боку буйного «берегового братства». Всі добивалися високої честі служити під його командою, і це дало йому рідкісну змогу бути вибагливим і ретельно добирати склад команд