Читати книгу - "Варан"

Так минули дві години. Ніхто не сказав ні слова.

Коли обличчя присутніх набули зеленуватого відтінку, Варан вирішив, що виховні збори час припиняти.

– За кожну помилку в копії, зволікання чи тяганину замикатиму в комірчині – ось із ним, – Варан кивнув на лускуна. – Усі смерті зарані оголошу нещасним випадком на роботі. Зрозуміло?

Писці завзято закивали. Вони вважали за незаслужене щастя, що за довгі години ждання бестія так нікого й не хапнула. Коли на отруйні щелепи лускуна знову напосів намордник, двоє найлінивіших робітників, не втримавшись, обійнялись.

Повернувши лускуна в охоронну канцелярію, Варан звелів відвезти себе до моря й довго плавав у прибережних скелях. Надвечір стався невеликий шторм; небезпечно гойдаючись на хвилях, Варан подряпав об черепашки лікті й коліна. Повернувшись додому, відчув себе порожнім і слабким, як шкурка ситухи, і ледве дошкандибав до постелі. Ліка почала була ритуальний танок – він махнув рукою, наказуючи покинути дурниці й просто посидіти на краєчку ліжка. Вона скорилась.

Ліка дісталася йому разом із домом і коридором на сто п’ятнадцять кроків. Вона була непам’ятна: рік тому якийсь «торговець красою» напоїв її «солоденьким молоком» – так на професійному жаргоні називається білясте зілля забуття. Ліка не знала свого справжнього ім’я і звідки вона походить. Років їй було зовсім небагато, навряд чи більше вісімнадцяти. У домі «торгівця красою» її навчили танцювати й коритись; Варан спершу намагався відмовитись від гарної ляльки з бездумним поглядом, але вчасно зрозумів, що відкинуту дівчину тоді ж пустять на корм саможеркам.

Ліка зосталась у нього. «Торговець красою» мав чудовий смак: дівчина була легка і світла, як сонячний день. Варан поволі прив’язався до неї, і дуже скоро виявилось, що вона хоч і непам’ятна, але не бездумна.

Він розповідав їй про всякі землі, намагаючись піймати тінь упізнання на її обличчі. Вона винувато хитала головою: ніщо з того, що описував їй Варан, не здавалось їй знайомим. Єдиним знаком, що сяк-так проясняв минуле Ліки, був її страх перед водною гладінню. Може, вона з пустелі, думав Варан. Або зі Скляного лісу – там води багато, але немає жодного озера. Напевно, її хтось шукає й оплакує… чи вже забув, як Ніла забула мене.

Ліка теж прив’язалась до нього – це виявлялось передусім у страху його втратити. Ліка якось знала, що Імператор суворий і чиновники його часто позбуваються і становища, і голови; щоразу, коли Варан ішов «наверх», у її очах з’являлась паніка. Що вже мови про раптові виклики, подібні до сьогоднішнього…

Варан потер лице. Екіпаж давно поминув квартал «заснулих фонтанів», де були шляхетні помешкання, і виїхав на обвідну дорогу – вузьку колію, що оббігала пагорб. Імператорська столиця була велетенським людським мурашником, що містив багатоповерхові підземні галереї, суцільну луску дахів на схилах пагорбів і біля підошви скель, павутиння линв і щогл, які разом утворювали «небесні квартали». Палац Імператора був містом у місті й цілком займав – усередині й зовні – єдиний на узбережжі потухлий вулкан. Коли верхівку вулкана оповивали хмари, у місті казали – Імператор гнівається. Коли замість хмар з’являлися світлі оболоки, казали – Імператор думає про нас. У ті рідкісні дні, коли верхівка вулкана чітко стриміла серед погідного неба, казали просто: «Слава Імператору».

Підставка мешкав під південним схилом. Дістатись туди можна було або міськими вуличками, або «небесним шляхом»; візник, очевидно, дістав наказ квапитись і повернув «на небо». Варан знову примружив очі.

…Забув, як Ніла забула мене.

Яке щастя – вирости на Круглому Іклі й не знати, що на світі існують лускуни й «торгівці красою». І Ніла ніколи про це не дізнається. У неї, напевно, домівка, родина, її діти вже майже дорослі… Усі нишком уважають себе за горні й чекають на пана на білій криламі, щоб стати до нього за пажа й податися звідси – далеко-далеко…

Варан труснув головою. Його думки ходили колом, як робітник біля гвинтової пружини. Як дивно: поки він вештався в пошуках легенди, думки про Нілу навідували його нечасто. Коли він вирішив покинути все й осісти на одному місці, нарешті завести сім’ю… Прожити людське осіле життя…

Невже та, чорноволоса, усе так само згадує його, розкладаючи вогонь у своїй пічці?

Варан сіпнув кутиком рота. Місто лежало тепер під ним – від кварталів струменіло тепле повітря, у тремких потоках піднімались запахи й негучні звуки, але вогнів майже не було. Імператорський наказ: уночі спати, вдень працювати. За музику й танці по заході сонця – каторга. Імператор суворий, і всім це подобається. В усякому разі, усі вдають задоволених…

«Небесна дорога», натягнута від щогли до щогли, погойдувалась. Брязкіт панцерів під платформою лунав голосно й гучав, напевне, унизу. Не один ремісник, відірвавши голову від подушки, прислухається до небесного гуркоту і скаже сонній дружині, що, мовляв, Імператорський урядник їде серед ночі у важливій справі…

Варан уклав руки на підлокітниках і спустив голову на груди.

…Людське осіле життя.

Дух авантюризму й жага мандрувати, от що примусило його покинути Кругле Ікло. Той хлопчисько, що ледве не втік із плотогонами, жив у юнаку й жив згодом у мужчині. Потрібні були роки, щоб усвідомити: легенду не зважиш у руці, а деякі питання не мають відповідей, їх нема кому ставити, крім себе самого… Дух авантюризму ослабнув із роками, жага мандрувати вменшилась, і Варан підшукав собі пристановище в Озернім краї – місці спокійному й плодючому, рівновіддаленому від моря й від степу.

Але Імператор, або Шуу, або хто там грав його долею, повернув на своє.

Декілька років Варан учителював у великому селищі, за це мав кімнату при школі, дрова, харчі й повний спокій. Між ним і дітьми ніколи не було ні сварок, ні брехні, ні особливої любові: він добре робив своє діло й не зловживав різками. Іноді під настрій міг розповісти що-небудь про свої мандри. Для оповідей вибирав тільки смішне або забавне; можливо, діти гадали, що всі роки його бурлакування були одним протяглим жартом. Зате якщо хто-небудь з них намагався розповісти про себе, Варан щоразу м’яко ухилявся від розмови.

Удова, що мешкала по сусідству, охоче приймала його в себе і не раз натякала, що непогано б справити весілля, як люди. Удова була опасиста, ставна й добросерда,