Читати книгу - "Жнець, Террі Пратчетт"

Мантія обкрутилася навколо леза. Почулося тонке скімлення, що здійнялося поза межі чутності. Чорний стовп, ніби негатив світла, блискавкою ударив із землі й зник у хмарах.

Смерть почекав мить і обережно ткнув мантію ногою. Корона, ледь погнута, викотилася з неї й незабаром випарувалася.

— О, — сказав він, презирливо, — ДРАМА.

Він підійшов до панни Літунки і ніжно натис на її руки, зводячи їх. Зображення життєміра зникло.

Синьо-фіолетовий туман на краю видимості вибляк, коли суцільна реальність повернулася. Внизу, в місті, годинник закінчив відбивати північ.

Стара жінка тремтіла. Смерть клацнув пальцями навпроти її очей.

— ПАННО ЛІТУНКО? РЕНАТО?

— Я... я не знала, що робити, і ти сказав, що це не складно, і...

Смерть увійшов до клуні. Коли він вийшов, він був вбраний у свою чорну мантію. Вона все ще стояла там.

— Я не знала, що робити, — повторила вона, можливо, й не до нього. — Що сталося? Все закінчилося?

Смерть роззирнувся. Сірі постаті витікали у двір.

— МОЖЕ, Й НІ, — сказав він.

* * *

З’явилось більше візків за рядами солдатів. На вигляд вони були як маленькі срібні робочі, але місцями з бляклим золотистим полиском солдатів.

— Нам луччє отступіть до сходів, — сказала Дорін.

— Я думаю, саме цього вони і домагаються, — сказав Кошіль.

— Тоді мінє це влаштовує. В каждому разі, думаю, кальоса нє здолають сходи, правда?

— А ти точно не зможеш стояти на смерть, — сказала Людмила. Люпин тримався поближче до неї, жовті очі невідривно стежили за повільним насуванням коліс.

— Я б і радий, так не вийде ж, — сказав Кошіль. Вони дістались рухомих сходів. Він глянув угору. Візки скупчилися біля сходів нагору, але шлях на нижній поверх видавався вільним.

— Можливо, ми зможемо знайти інший шлях нагору, — з надією сказала Людмила.

Вони почовгали до рухомих сходів. За ними візки присунулися, щоб відрізати їм шлях до відступу. Чарівники були поверхом нижче. Вони стояли так непорушно поміж рослин у горщиках та фонтанів, що Кошіль спочатку пройшов повз них, прийнявши їх за якісь статуї чи малозрозумілі меблі.

В Архіректора був червоний накладний ніс, він тримав кілька кульок. Поряд Скарбій жонглював кольоровими м’ячами, але наче накручений, його очі безтямно втупились у порожнечу. Верховний верховик стояв трохи осторонь, на ньому було надягнено рекламні сендвіч-панелі. Напис на них ще не зовсім дозрів, але Кошіль був готовий закластися на своє посмертя, що там було написано щось на кшталт «РОЗПРОДАЖ!!!».

Решта чарівників скупчилась немов ляльки, яких забули накрутити.

У кожного на мантії був прямокутний бейджик. Знайомий напис органічного вигляду розростався у слово, схоже на

проте, навіщо це зроблено, залишалось таємницею. Чарівники точно не мали вигляд людей у безпеці.

Кошіль клацнув пальцями перед безбарвними очима Декана. Жодної реакції.

— Він не мертвий, — сказав Редж.

— Лише спочиває, — сказав Кошіль. — Виключився.[47]

Редж штовхнув Декана. Чарівник хитнувся вперед, а потім загойдався в ненадійній, хисткій рівновазі.

— Ну, ми ніколи їх не витягнемо, — сказав Артур, — не в такому стані. Можеш їх розбудити?

— Запали їм пір’їнку під носом, — зголосилася Дорін.

— Не думаю, що це спрацює, — сказав Кошіль. Його припущення базувалось на тому, що Редж Шкарбан був у них просто під носом і жоден із тих, чиє назальне оснащення не відстежило пана Шкарбана, точно не відреагує на звичайне смалене пір’я. Чи на важкий предмет, кинутий на них із величезної висоти, раз уже за це зайшло.

— Пане Буче, — сказала Людмила.

— Я був знав ґолема, який мав такий вигляд, — сказав Редж Шкарбан, — точно як він. Кремезний здоровань із глини. Цим зазвичай і є найпростіший ґолем. Треба просто написати на них святе слово, щоб їх запустити.

— Яке, ніби «безпека»?

— Зійде.

Кошіль втупився в Декана.

— Ні, — сказав він нарешті, — ніхто не має стільки глини, — він роздивився довкола них. — Ми повинні з’ясувати, звідки лунає ця клята музика.

— Ти маєш на увазі, де сховані музики?

— Не думаю, що там є музики.

— Мають бути музики, брате, — сказав Редж. — Саме тому це і зветься музикою.

— По-перше, це не схоже на жодну музику, яку я будь-коли чув, і, по-друге, я завжди вважав, що потрібна олія або свічки, щоб було світло, тут нічого з цього немає і всюди сяє світло, — сказав Кошіль.

— Пане Буче, — сказала Людмила, знову тицьнувши його.

— Так?

— Знову прибули якісь візки.

Вони перекрили всі п’ять проходів, які вели з центрального простору.

— Сходів униз немає, — сказав Кошіль.

— Можливо, воно — вона — в одній зі скляних частин, — сказала Людмила. — В магазинах?

— Я так не думаю. Вони не мають закінченого вигляду. В будь-якому разі, щось тут не так...

Люпин загарчав. Шпичаки виблискували на передніх візках, але вони не переходили в напад.

— Певно, вони бачили, що ми зробили з іншими, — сказав Артур.

— Так, але як їм вдалося? Це ж було нагорі, — сказав Кошіль.

— Ну, може, вони спілкуються між собою.

— Як вони можуть спілкуватись? Як можуть мислити? Не може бути мізків у купі дроту, — сказала Людмила.

— Мурахи і бджоли не думають, раз вже за це зайшло, — сказав Кошіль, — ними просто керують...

Він подивився вгору.

Вони подивились вгору.

— Вона лунає звідкись зі стелі, — сказав він, — ми маємо знайти це просто тепер!

— Там лише світлові панелі, — сказала Людмила.

— Щось іще! Шукайте щось, звідки вона може лунати!

— Вона лунає звідусіль!

— Що б ти не надумав робити, — сказала Дорін, піднімаючи горщик із рослиною, наче дубину, — сподіваюсь, ти зробиш це швидко.

— Що то за чорна кругла штука зверху? — сказав Артур.

— Де?

— Там, — показав Артур.

— Гаразд, я і Редж піднімемо тебе, давай...

— Мене? Терпіти не можу висоти!

— Я думав, ти можеш обертатися кажаном?

— Так, але дуже нервовим!

— Припини скиглити. Гаразд, одну ногу сюди, тепер руку туди, тепер постав ногу Реджеві на плече...

— Але не пройди наскрізь, — сказав Редж.

— Мені