Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

Восени 2013 року мені пощастило, завдяки допомозі українського патріота Валентина Ніконовича Пшеничнюка, відвідати Острозький краєзнавчий музей, де був шокований настільки, що пізніше не міг розмовляти.

Неймовірно, але в музеї міста Острога майже нічого немає про князів Острозьких! Навіть портретів! А то ж ціла династія з 1340 до 1620 року!

1. Данило Острозький,

2. Федір Острозький,

3. Василь Красний,

4. Іван Васильович,

5. Костянтин Острозький,

6. Василь-Костянтин,

7. (Януш і Олександр).

Мені вказали на стіну, де поруч висіли портрети двох старих кремезно-товстих дідів, і пояснили, що то — Острозькі. На моє запитання:

— А вони молодими були?

Наш гід, не розуміючи, знітився, та все ж таки пояснив:

— Така була манера давнього малювання.

Довелося вказати на сусідню стіну, де висів портрет молодого красивого чоловіка.

— А це хто?

— Польський король… Його малювали пізніше.

І хоча мені шкода нашого гіда, я не втримався:

— А що вам не дозволяє створити портретну галерею молодих амбітних українських князів Острозьких?!! Нехай малює наш сучасник, якщо цього не зробили раніше. Сьогодні боятись нема кого. Чи й далі ходитимемо в «хахлуях», щоб з нас сміялися?..

Більше ми не розмовляли.

Тільки в машині Валентин Ніконович зауважив:

— Ще не один рік вибиватимемо з себе раба. Така картина сьогодення. Вибачаюсь.

Приниження наших предків — давня традиція Польської та Російської імперій. І то не дивно. Дивно, що ми досі не отямилися. Перебуваємо під впливом російського імперського шовінізму.

Та годі про наші негаразди.

Що ж усе-таки ми можемо сказати про князя Івана Острозького (Галицького)? Скоріше, він народився десь у 1430 році. Це випливає ось із цієї фрази сучасного історика:

«У наступному поколінні рід Острозьких продовжив Василь Федорович, наймолодший із синів князя… (Федора. — В.Б.) Даниловича, котрого великий князь Вітовт близько 1428 року одружив зі своєю родичкою… княгинею Ганкою (Агафією)» … [139, с. 94].

Оскільки Василь Красний, будучи молодшим сином князя Федора, міг народитися близько 1390 року, то його спадкоємець, скоріше за все, 1430 року народження. Рік смерті князя Івана Васильовича зафіксований в історії: після 1465 року. Тобто князь чи то загинув, чи то помер у молодому віці.

Із цього можна також зробити висновок, що Великий князь Вітовт готував до державницької роботи князя Василя Красного та його синів:

— У 1411 році ми бачимо молодого князя у почті Вітовта до угорського короля. [45, с. 97].

— У 1411 році князь Вітовт призначив молодого Василя Острозького (Галицького) Генеральним Подільським старостою — князем Подільського князівства. Саме тоді князь Василь Красний був пошлюблений із неповнолітньою родичкою Вітовта — Агафією, з якою одружився «близько 1428 року».

— У 1418 році Василь Красний був делегатом на Констанцькому Соборі, представляючи інтереси Великого князя.

— У 1425 році Вітовт призначив князя Василя Красного Віленським (столичним) старостою і невдовзі одружив його на своїй родичці (ймовірно — доньці).

— І хоча ми розповідаємо про батька князя Івана, та вся наша розповідь характеризує середовище, в якому народився, провів дитячі роки та прожив життя один із наших державців — князь Іван Васильович Галицький (Острозький).

Князь Іван у свої дитячі та юнацькі роки неодноразово слухав свого діда Федора, а той пам’ятав ще розповіді свого діда — князя Дмитра Юрійовича Галицького. Ось чому цей славетний князівський рід сповідував державницьке служіння Русі-Україні.

Ми пам’ятаємо, як князь Дмитро Юрійович майже до самої смерті боровся із загарбниками за Галичину та Волинь. У цій борні втратив сина Данила (1376 рік). Князь Федір Данилович зі своїм сином Василем Красним все життя присвятив боротьбі за гідне місце руського (українського) народу серед народів Великого Литовсько-Руського князівства. Їм усе ж таки 1440 року вдалося усунути від влади польського ставленика Великого князя Литовсько-Руського князівства Сигізмунда, який підступно скинув з престолу проруського князя Свидригайла.

Після того, скоріш у 1440 році, князь Федір Данилович пішов у монастир, де й помер. Князь же Василь Красний, відійшовши від державних справ, переїхав до Острога та присвятив останок життя розбудові князівства.

Показовим у цьому плані є Хрестовий похід 1444 року молодого польського короля 20-річного Владислава (Ягайловича) на Османську імперію. Між іншим, похід той був надзвичайно невдалий. Польська армія зазнала у битві під Варною цілковитого розгрому. У поході загинули польський король і католицький архієпископ, який супроводжував монарха. І хоча, скоріше за все, Василь Красний був змушений направити певну кількість воїнів до загальної маси королівського війська, та особисто відмовився брати участь.

Сини князя Василя Іван та Юрій, звичайно, за віком, участі в тому воєнному поході брати не могли. Один з них — Іван — після смерті батька Василя Красного успадкував Острог і продовжив династію князівського роду, а другий син, Юрій, «отримавши місто Заслав (Ізяслав), започаткував рід Заславських (Жесловських). З часом ця князівська династія стала однією з найпотужніших на українських землях» [46, с. 16].

Як бачимо, князівський рід Галицьких (Острозьких, Заславських) католицька Польща постійно відтісняла на схід та південний схід, змушуючи його прикривати свою державу від Золотої Орди. Зрозуміло, в XV столітті то була свідома, цілеспрямована політика на витіснення русичів (та Литви) із освоєних та обжитих земель.

Отож:

1. У XIV столітті були захоплені Галичина та Західна Волинь.

2. У XV столітті Польща прихопила в Русі Поділля та Київщину.

3. У XVI столітті (Люблінська унія 1569 року) Польща взагалі підкорила всі землі Русі-України, Литви та Білорусії.

Слід завжди пам’ятати, що поляки несли із собою католицьку віру та нав’язували її завойованим народам.

Немає нічого дивного в тому, що князі Іван і Юрій в 50–70-ті роки XV століття приділили головну увагу побудові нових міст-фортець у своїх землях. Вони йшли по шляху батька.

То були надзвичайно цікаві часи. Колись потужна Золота Орда розвалювалася на шматки — нові державні утворення. 1438 року золотоординський хан Улу-Мухаммед, будучи вигнаний мангитськими заволзькими племенами із столиці держави, створив нову державу — Казанське царство. 1445 року казанський цар, залишивши на власному престолі старшого сина Махмутека, поширив свої володіння на так звані Рязанське та Московське князівства, де створив для середущого сина Касима таке собі Касимовське царство, що існувало до 1700 року. Разом зі своїм молодшим сином Улу-Мухаммед зайняв московський князівський стіл, де прийняли московську православну віру. 1462-го московський князівський стіл, по смерті батька, посів молодший син Якуб, котрий після інавгурації отримав нове ім’я — Іван. В історії він став Іваном III.

Не будемо деталізувати те, про що говорилося в другій книзі «Москва Ординська», але повідомимо: 1480 року з’явилося незалежне Московське князівство. У 1443 році кримський хан Хаджи-Гірей проголосив незалежне Кримське ханство. 1462 року постало Астраханське ханство. Зі столицею Сарай залишилася Велика Орда