Читати книгу - "Історик"

Я ще дещо украла. З нашої вітальні я взяла срібний ніж, що лежав у шафці на полиці серед антикварних речей та сувенірів, які привіз батько з перших далеких дипломатичних поїздок: під час тих подорожей він намагався організувати свій фонд. Тоді я була занадто малою, щоб супроводжувати його, і він залишав мене в Сполучених Штатах із різними родичами. Ніж був дуже гострий, із гарним орнаментом на руків’ї. Він знаходився у піхвах, теж дуже вправно оздоблених. Це була єдина зброя, яку я будь-коли бачила в нашому будинку. Батькові не подобалися пістолети, а його колекціонерський смак був далекий від мечів і войовничих сокир. Я й уявлення не мала, як захищатись цим маленьким клинком, але почувалася значно впевненіше, знаючи, що він лежить у сумці.

На той час, як під’їхав експрес, на пероні зібралося багато народу. І тоді я відчула — як відчуваю й зараз, — що який би не був гарний настрій, немає нічого радіснішого за прибуття потяга, особливо європейського — потяга, що відвезе на південь. У той період свого життя, в останню чверть двадцятого століття, я почула свист останнього парового локомотива, які зазвичай перетинали Альпи. Я сіла на потяг, притиснула до себе шкільну сумку й посміхнулась. У моєму розпорядженні було кілька годин, і вони потрібні мені не для того, щоб почитати книгу, а щоб уважно вивчити дорогі мені листи від батька. Я знала, що вибрала місце прибуття правильно, але мені треба було поміркувати про те, чому воно було правильним.

Я знайшла тихе купе й зсунула штори уздовж проходу поруч із мої сидінням, сподіваючись, що мене ніхто тут не потурбує. Але за хвилину все ж таки зайшла жінка середнього віку у блакитному пальті й капелюшку, вона посміхнулась мені, улаштувалася й почала читати голландські журнали, яких у неї була ціла купа. Зі свого зручного куточка я спостерігала, як пролітали спочатку старе місто, а потім невеликі зелені передмістя. Потім я розгорнула перший лист батька. Я вже напам’ять знала початкові рядки листа, окремі фрази, вражаюче позначення місця й дати, швидкий і рівний почерк.

Люба люба дочко!

Якщо ти читаєш це, вибач мені. Я виїхав на пошуки твоєї матері Багато років я вірив у те, що вона була мертва, але зараз я не впевнений у цьому. Ця невизначеність навіть гірша, ніж горе — колись ти зможеш зрозуміти. Це крає мені серце вдень і вночі Я ніколи раніше не говорив тобі про неї, і все через мою слабкість, я знаю це, але наша історія була для мене занадто болючою, щоб отак відразу розповісти тобі Я мав намір розказати тобі більше, коли ти подорослішаєш і зможеш краще зрозуміти й не злякатися, хоча, судячи з того, як усе йде, це настільки лякає мене, що моє виправдання щодо цього виглядає найнікчемнішим.

За останні кілька місяців я намагався компенсувати свою слабкість, розповідаючи тобі малу частину того, що я міг сказати, про своє минуле. Я мав намір нарешті розповісти тобі про матір, хоча вона з’явилася в моєму житті досить зненацька. Зараз я боюся, що не зможу розповісти тобі все, але ти мусиш знати про своє походження до того, як я змовкну (у буквальному значенні — не матиму змоги сказати) або знову стану жертвою свого мовчання.

Я вже описав тобі деяку частину свого життя до твого народження, коли я був аспірантом, розповів також дещо про ті дивні обставини, коли зник мій науковий керівник після того, як відкрив мені свої таємниці Я також розповів тобі про те, як я познайомився з молодою дівчиною на ім’я Хелен, у якої інтерес до пошуків професора Роса був не менший, ніж у мене, а може, навіть і більший. Коли випадала нагода, я намагався розповідати цю історію далі, але зараз відчуваю, що мені треба записати останню частину історії і віддати її паперу. Якщо тобі доводиться читати це замість того, щоб слухати, як я розповідаю тобі свою історію на якомусь скелястому пагорбі чи тихій площі, у затишному порту або за зручним столиком у кафе, тоді моя помилка була в тому, що я розповідав тобі все це не досить швидко.

Коли я пишу це, дивлячись на вогні старого порту, ти спиш спокійно і безневинно у сусідній кімнаті. Я стомився після робочого дня, стомився від думки, що треба почати цю довгу розповідь і віддати сумний борг, цю небажану передбачливість. Я відчуваю, що попереду тижні, а може, й місяці, коли я, звичайно ж, зможу продовжити розповідати тобі особисто, тому не буду повторно розповідати про ті події, які вже встиг розказати під час наших подорожей до різних країн. Що буде по цьому, після цих тижнів чи місяців, я не знаю. Ці листи — моє страхування проти твоєї самотності. У найгіршому разі ти успадкуєш мій будинок, мої гроші, меблі й книги, але я вірю в те, що найбільше будеш дорожити цими документами, бо вони розповідають про тебе — твою історію.

Чому я за одним разом не розповів тобі всієї історії, щоб покінчити з нею, щоб повністю присвятити її тобі? Відповідь знову ж міститься у моїй власній слабкості, але важливим є також і той факт, що скорочена версія буде саме вибухом. Я просто не міг завдати тобі такого болю, нехай навіть усе це тільки мої вигадки. Більш того, ти просто не повірила б у це, якби я розповів тобі все за один раз, так само як і я не міг до кінця повірити в історію свого куратора професора Россі, поки не пройшов стежкою його спогадів. І, нарешті, як можна скорочувати історію до конкретних фактів? Незважаючи на те що я розповідаю тобі історію частинами, мушу ризикнути й припустити, скільки мені вдасться сказати тобі на той час, коли листи потраплять у твої руки.

Припущення батька виявилися неточними, він вибрав історію, що йшла на крок уперед від тієї, котру я вже чула. Можливо, я ніколи не почую його відповідь на сміливе рішення Хелен Россі поїхати разом із ним на пошуки, подумала я із сумом, як і не почую цікавих деталей їхньої подорожі з Нової Англії в Стамбул. Зараз я думала про те, чи пощастило їм надати всі необхідні документи, щоб упоратися з політичними труднощами, візою, митницею? Чи придумав мій батько щось для своїх батьків, добрих і порядних жителів Бостона, щоб пояснити свою раптову поїздку? Чи вирушили вони з