Читати книгу - "Світанок"

— Ми знаємо, ти почуваєш… відповідальність за ситуацію з Калленами. Ми знаємо, що проблема в цьому. Проте твоя реакція була неадекватною.

Сет загарчав. Неадекватною? А нападати на союзників без попередження — адекватно?

Сете, ти знаєш, як тримаються гравці в покер? Отож охолонь.

Вибач.

Джаред стрельнув поглядом на Сета й назад на мене.

— Сем готовий іти на поступки, Джейкобе. Він уже заспокоївся, побалакав зі старійшинами. І всі вирішили, що діяти зопалу нікому не піде на користь.

Переклад: ефект несподіванки втрачений, — подумала Лі.

Дивина, як схоже ми міркували. Та зграя вже була зграєю Сема, це вже були не «ми», а «вони». Щось чуже й інше. А найдивніше було, що й Лі так думала — що вона твердо долучилася до «нас».

— Біллі та Сью згодні з тобою, Джейкобе, що ми можемо дочекатися, поки Белла… вже сама не становитиме загрози. Убивати її не кортить жодному з нас.

Хоча я щойно насварив за це Сета, проте й сам не зміг втриматися й не фиркнути. Їм не кортить учинити вбивство?

Джаред знову підняв руки.

— Заспокойся, Джейку. Ти розумієш, що я маю на увазі. Головне: ми збираємося почекати й переоцінити ситуацію. Вирішимо згодом, чи є для нас загроза від тої… істоти.

Ха, — подумала Лі, — як закрутив!

Ти не купилася?

Я знаю, що ти думаєш, Джейку. Що Сем думає. Вони очікують, що Белла так і так помре. А тоді, гадають вони, ти будеш такий лютий, що…

Що сам очолю війну, — вуха мої притислися до голови. Здогадки Лі звучали вельми переконливо. Цілком можливо. Коли… якби та істота вбила Беллу, було б легко забути все, що я почуваю зараз до родини Карлайла. Вони б, либонь, миттю перетворилися на ворогів — на звичайнісіньких кровопивць — для мене, як і колись.

Я нагадаю тобі, — прошепотів Сет.

Я цього певен, хлопче. Питання тільки, чи послухаюсь я тебе.

— Джейку? — звернувся до мене Джаред.

Я коротко зітхнув.

Лі, зроби коло — про всяк випадок. Мені доведеться побалакати з ним, і я маю бути певен, що поки я тут перевертатимуся, поза моєю спиною нічого не відбуватиметься.

Джейкобе, не мороч голови. Ти можеш перевернутися в мене на очах. Хай як ти старався, мені вже доводилося бачити тебе голим — мене це не вразить, отож не турбуйся.

Я не намагаюся грати в невинність, я силкуюся захистити наші спини. Отож забирайся.

Лі фиркнула й помчала в ліс. Я чув, як пазурі її вгризаються в землю, коли вона набирала швидкість.

Голизна — неприємна, але неуникненна частина життя в зграї. Ми про неї ніколи й не замислювалися, поки не з’явилася Лі. Тоді стало ніяково. Що стосувалося характеру Лі, то вона не дуже вміла себе контролювати — довгий час їй довелося вчитися не вибухати, роздираючи на собі одяг, коли щось її засмучувало. Отож усі ми побачили все, що треба. Не те щоб там не було на що подивитися; проте не було аж так варто того, аби вона згодом ловила тебе на спогадах про це.

Джаред та інші втупилися в точку, де Лі зникла поміж кущів, і стомлений вираз блукав на їхніх обличчях.

— Куди це вона? — запитав Джаред.

Я проігнорував питання, склепив повіки та спробував зібратися з думками. Відчуття було, ніби навколо мене тремтить повітря — воно відкочується від мене, як маленькі хвилі. Я звівся на задні ноги, ловлячи момент, щоб випростатися саме в ту мить, коли закінчу перевертатися.

— О, — мовив Джаред, — привіт, Джейку.

— Привіт, Джареде.

— Дякую, що згодився побалакати.

— Еге ж.

— Ми хочемо, щоб ти повернувся, друже.

Квіл знову тоненько підвив.

— Не знаю, чи буде це просто, Джареде.

— Вертайся додому, — сказав він, нахиляючись уперед. Він благав. — Ми все вирішимо. Тобі тут не місце. Нехай Сет і Лі також вертаються додому.

Я розсміявся.

— Отакої! Ніби я не молив їх зробити це від самого початку.

Сет позаду мене пирхнув.

Джаред оцінив ситуацію, очі його знову стали сторожкими.

— То що ж тепер?

Я хвильку міркував, а він чекав.

— Не знаю. Проте я не певен, що все може стати, як було, Джареде. Я не знаю, як усе влаштоване, — хіба можна просто скинути з себе личину вожака, коли тобі заманеться? У мене враження, що це вже назавжди.

— Але ти й досі — один із нас.

Я звів брови.

— В одній зграї не може бути двох альфа-самців, Джареде. Ти згадай, як близько ми були до сутички вчора. Інстинкт бере своє.

— Отож ви збираєтеся тусуватися з паразитами решту свого життя? — виклично запитав він. — У тебе тут немає дому. У тебе вже й одягу немає, — зауважив він. — Ти будеш вовком цілий час? Ти ж знаєш, що Лі не любить годуватися по-вовчому.

— Лі може чинити, як їй заманеться, коли зголодніє. Вона сама зробила вибір. Я нікому не вказуватиму, що їм робити.

Джаред зітхнув.

— Семові шкода, що він так із тобою повівся.

Я кивнув.

— Я більше не серджуся.

— Але?

— Але я не повернуся, принаймні не зараз. Ми теж збираємося почекати й побачити, що з того всього вийде. І ми плануємо стояти в Калленів на варті, доки це буде необхідно. Оскільки, щоб ти там не думав, ідеться не лишень про Беллу. Ми захищаємо тих, хто потребує захисту. І Калленів це також стосується.

Принаймні декого з них.

Сет тихенько гавкнув на знак згоди.

Джаред нахмурився.

— Отож, я бачу, мені більше нема чого тобі сказати.

— Не зараз. Побачимо, як усе піде далі.

Джаред повернувся обличчям до Сета, зосередившись на ньому, ігноруючи мене.

— Сью просила тобі передати — ні, просила вмолити тебе — повертатися додому. У неї розбите серце, Сете. Вона зовсім сама. Не знаю, як ви з Лі могли так із нею вчинити. Покинути її отак, коли ваш татко щойно помер…

Сет заскавчав.

— Джареде, полегше, — попередив я.

— Просто кажу йому, як є.

Я фиркнув.

— Справді?

Сью була міцнішою за всіх, кого я знав. Міцнішою за мого батька, міцнішою за мене. Достатньо міцною, щоб зіграти на жалісливості власних дітей, якщо це поверне їх додому. Проте нечесно було так чинити щодо Сета.

— Скільки вже годин Сью відомо про це? І більшість цього часу вона збула разом із Біллі, Старим Квілом і Семом? О, я певен, що вона просто конає