Читати книгу - "Королівська обіцянка"

— Чому?

— Ось хоча б ці мурахи. Вони жили собі спокійнісінько у своїх мурашниках. І тут прийшли ми з Майстром-Генералом і погнали їх уперед незрозуміло чому, щоб вони кусали людей, а їх за це палили смолоскипами…

— Мурахи, — промовив Уйма із презирством. — Знайшла, кого жаліти.

— Для декого — що мурахи, що люди. Аби тільки наказ виконували.

Уйма мигцем глянув поверх багаття в той бік, де лежав зв’язаний принц-деспот.

— Це дуже підлий світ, — я перевела подих. — А Оберон не хотів, щоб заради нього чинилася підлість.

— Підлість? — Уйма підвівся на лікті. — Ти врятувала принца-бранця! Ти…

— А що буде із принцом-саламандрою? — я стишила голос. — Він посварився з батьком заради рудої нареченої! А де вона, ця наречена? Може, замість нареченої тепер усіх очікує чума?

Уйма звів брови, але промовчав.

— А Майстер-Генерал? — продовжувала я. — Може, я вбила його назавжди!

— Невелика біда. Оживе в іншому тілі.

— А всі ті люди, яких ви вбили при штурмі? Вони оживуть?

Я замовкла. Принц-саламандра спав, здригаючись від холоду. Багаття повністю догоріло.

— Ти говориш не як воїн, а як дівчисько. Замки завжди штурмують і завжди захищають. Заради світлої мети…

— Саме так. А Оберон не хотів бути цією самою «світлою метою». Цим він відрізняється від усіх. І від тебе, і від мене.

Уйма задумався. На лускатому трико принца-саламандри виступили крапельки роси. Завовтузився Максиміліан, сів, почухав розпатлану біляву голову:

— Уже? Уже йдемо?

І знову впав сонний.

— Уймо, — сказала я жалібно. — Як я дивитимуся в очі королю? Ми стільки всього накоїли… а п’яти принців усе-таки не знайшли.

— Зачекай, — буркнув людожер, відвертаючись. — Може, ти його більше ніколи й не побачиш.

* * *

На світанку ми з Максиміліаном знайшли в сусідньому селищі і віз, і коня. Хоч у нас були із собою срібні монети, нам довелося спочатку відбиватися від собак, потім довго стукати в набухлі низенькі двері й переконувати хазяїв, що ми не збираємося їх убивати. Нічого не допомагало — вони або хапалися за дрючка, або валялися навколішки і благали помилування. Максиміліан висипав гроші на землю перед порогом, ми абияк прив’язали коня до воза (одній мені нізащо б не впоратися) і вивели на дорогу.

Піднялося сонце. Ми повантажили на віз принца-деспота й принца-бранця, який знову ослаб. Максиміліан видерся на коня верхи, а принц-саламандра побіг поруч, намагаючись зігрітися.

Уйма йшов сам, тільки іноді дозволяючи собі взятися за край воза. А я зібралася з силами, відштовхнулася від курної землі й трішечки злетіла.

Під сонячним промінням змучена сіра земля видавалася золотою. Золотилися шибениці уздовж узбіч. Золотий кінь тяг віз, Максиміліан скавчав і посвистував, б’ючи п’ятами по круглих кінських боках. Я здійнялася вище, задихаючись від щільного вітру, намагаючись, щоб мене не сильно відносило. Радість голочками заштрикала в подушечки пальців: я лечу! Я вмію літати!

Я побачила село, де ми дістали коня, потім піднялася ще вище й побачила замок. Він ледве вгадувався в ранковому серпанку. Налетів вітер, і на мене раптом повіяло знайомим смородом! Я придивилася… Привиділася мені чорна цятка на шляху — чи ні?!

Я мало не звалилася з піднебесся. Приземляючись, забила ступню.

— Що? — крикнув на ходу Уйма.

Я важко видерлася на край воза:

— Жени, Максе! Він іде за нами! Він іде!

Максиміліан на секунду обернувся. Я побачила його бліде обличчя, очі-щілинки й рот-ниточку. У брудному волоссі горіло світанкове сонячне золото.

— Ану пішла! — він хльоснув долонею по коричневому крупі, та так, що пилюка полетіла. — Пішла!

Товста коняка неохоче перейшла у чвал.

Розділ двадцять сьомий

Утікачі з царства мертвих

Щаблі, що вели до печери, були вкриті зотлілим червоним килимом. Максиміліан одразу поскакав нагору — він виявився найвитривалішим, а може, найбільш нажаханим. Принц-бранець звалився на нижній сходинці, принц-саламандра допоміг йому підвестися, але сам мало не впав.

Вечоріло. Швидко темніло. Уйма ледве тримався на ногах, я боялася, що він от-от знепритомніє. Поспішаючи, я погано залікувала йому рану, і там, здається, почався запальний процес. Нічого, заспокоювала я себе. Ще трішки, ось перетнемо Печатку, і Оберон миттю поставить Уйму на ноги.

І тут уперше пролунав голос принца-деспота.

— Розв’яжи мене, — сказав він. — Невже ти думаєш, що я відмовлюся піти за Печатку заради задоволення зустрітися із чумою?

Він звертався до мене й тільки до мене.

— Я вам не довіряю, — сказала я, дивлячись на його брови.

Лице, вкрите фігурною засмагою, взялося легкими зморшками, наче тріщинками. Принц-деспот в’їдливо посміхався.

— У тебе немає вибору.

— Звільнимо… йому… ноги, — подав голос Уйма, задихаючись на кожному слові. — Я… простежу.

Уйма сам перерізував ремені, що стягували ноги принца-деспота. Той підвівся не відразу, але все-таки встав і, не оглядаючись на нас, рушив нагору по сходах. Я про всяк випадок націлилася на нього посохом, але він просто йшов і йшов, іноді шпортаючись і падаючи, піднімався без сторонньої допомоги (а в нього ж були зв’язані руки!), продовжуючи шлях. Так, подумала я. У мене, звичайно, злючі вороги, але мужності нікому з них не бракує.

Ми розтяглися вервечкою: попереду Максиміліан, тоді два принци: саламандра й колишній бранець — за ними шкутильгав принц-деспот. Позаду Уйма й, нарешті, я — із посохом напереваги.

Я йшла й оглядалася. Чим вище ми піднімалися, тим дальше проглядалася дорога. Замок, де ми зустрілися з Максиміліаном, стояв темною пусткою — чи вимер, чи зачаївся. Некроманта це зовсім не хвилювало — ось він уже добрався до верхнього майданчика й бігцем припустив по кам’яному карнизу.

Принци й людожер ступили на карниз один за одним. Відтіля шапкою докинути до печери… Леле моя! Невже ми все-таки вирвемося?!

Я на секунду зупинилася на самому вершечку сходів. Подивилася на обрій денним зором, потім кліпнула й подивилася нічним.

Темна цятка вдалині була не більша за яблучне зернятко. Ривок — і вона вже розміром з половину сірника. Ривок — і от уже можна розрізнити людську фігуру за декілька кілометрів від нас. Ще ривок…

Ніздрі мої затремтіли. Я розвернулася й, спотикаючись, кинулася навздогін за принцами:

— Швидше! Біжіть до Печатки, він зараз буде тут!

* * *

— Розв’яжи мене, — чи то просив, чи то благав принц-деспот.

Ми стояли перед ровом, через який було перекинуто тонку трубу. Ліворуч зяяла порожнеча. Праворуч рів був завалений камінням (і кістками, пригадала я), покритий кіптявою, але цілком придатний для переходу.

Максиміліан перебирався з каменя на камінь із небаченою спритністю. Видно було, що він знав цю дорогу, навідувався сюди не раз і не двічі. Некромант і нащадок некромантів, пригадалося. Але зараз не