Читати книгу - "Віннету ІІІ"

до сонця і збив знову донизу два ґудзики, вони справді побували у небі, інакше не змогли би — один так глибоко вгрузнути в землю, а другий — так боляче вдарити негра у плече. Боб досі сидів із перекошеним від болю обличчям. Вожді мовчки сиділи на землі, не знаючи, як їм тепер поводитися, а всі інші зацікавлено спостерігали за подіями. Я спробував трохи розрядити ситуацію, хоч і розумів, що мій задум доволі ризикований. На траві лежала люлька миру То-Кей-Хуна і вишита торбинка з кіннікінніком — сумішшю тютюну з листям коноплі, яку зазвичай курили індіанці. Ніхто не сміє доторкнутися до люльки вождя, проте я пішов на відчайдушний крок: повільно взяв люльку, набив її під поглядами завмерлих індіанців тютюном і став із таким гордим виразом обличчя, який тільки міг зобразити.

— Мої червоношкірі брати, — почав я свою промову, — вірять у Великого Духа. Він — владика неба й землі, батько всіх племен, і він хоче, щоб усі люди жили в мирі та злагоді. Ваш Маніту — і мій Маніту, і якщо з його волі червоношкірих воїнів стільки ж, скільки стеблинок трави між цими вігвамами, то блідолицих стільки, скільки трави у всій прерії. Білі прибули сюди з-за Великої Солоної Води й вигнали червоношкірих із мисливських угідь. Вони вчинили несправедливо і заслуговують на покарання, але червоношкірі мужі зненавиділи всіх блідолицих, а не тільки тих, хто винен у їхніх нещастях. Хіба команчі не знають, що на землі живе не один народ блідолицих людей і що лише представники трьох із них заподіяли кривду червоношкірим? Хіба закон каже команчам звинувачувати невинних? Вбивча Рука належить до сильного й мудрого німецького народу, хіба цей народ колись заподіяв кривду червоношкірим воїнам? Великі вожді германців розізлилися на вождів тих трьох народів, які чинили кривду червоношкірим, отже, германці — друзі індіанців. Нехай червоношкірі воїни розплющать очі й подивляться на Вбивчу Руку, який стоїть перед ними! Хіба на його поясі висить хоч один індіанський скальп? Хіба його одяг прикрашає волосся ваших братів? Хто назве ім’я родича, чию кров пролив Вбивча Рука? Він лежав у лісі разом зі своїми друзями і дивився, як воїни ракурро курили люльку миру з його блідолицими ворогами, але не помстився. Він зловив Ма-Рама, сина великого вождя То-Кей-Хуна, але не вбив його, а повернув зброю і привів до вігвама батька. У гірській долині шестеро синів ракурро чекали на Вбивчу Руку в засідці, щоб схопити його і позбавити життя. Він мав право вбити їх, але не зробив цього, а лише зв’язав одного з них, щоб побратими могли знайти і розв’язати його. Хіба Вбивча Рука не міг піти за воїнами, які пішли в гори, вбити багатьох із них і осквернити могилу великого вождя? Хіба він не допоміг команчам, які гналися за блідолицими, що вбили вартового і вкрали золото? Тепер Вбивча Рука зібрав душі команчів на білому аркуші і може їх знищити, розсіяти по прерії, так що жодна з них не увійде в Країну вічного полювання. Але він не зробить цього, як і не підкине до сонця усі інші коштовності ракурро, щоб вони ніколи більше не повернулися на землю. Ні, Вбивча Рука бажає викурити люльку миру і стати братом ракурро, чиї вожді відважні, мудрі і справедливі і чиї воїни не знають страху перед ворогом. На знак своєї дружби він готовий пити дим миру.

Воїни кайова. Омаха, 1898 рік. Колекція Френка Райнгарта з Бостонської публічної бібліотеки.

Я закурив люльку, пустив струмінь диму до неба, до землі, потім на всі чотири сторони світу і простягнув її То-Кей-Хуну. На щастя, мені вдалося якщо не переконати вождя в дружніх намірах, то принаймні приголомшити його настільки, що він прийняв люльку з моїх рук, повторив ритуал і передав її далі. Останній з вождів повернув її мені, і я знову сів, цього разу поруч із вождями.

— Тепер наш білий брат поверне нам наші душі?

«Вкрадені душі» були моїм головним козирем у складній і небезпечній грі, тому слід було потягнути час.

— Хіба я вже син команчів?

— Вбивча Рука став нашим братом. Він отримає вігвам і зможе робити все, що йому заманеться.

— Який вігвам стане моїм?

— Вбивча Рука — великий воїн і буде жити у вігвамі, який обере сам.

— Тоді нехай мої червоношкірі брати йдуть за мною, щоб я разом із ними міг поглянути на житло.

Вожді виконали моє прохання. Я ішов уздовж вігвамів, поки не зупинився біля того, де стояли четверо вартових. Приклавши долоню до губ, я завив койотом, і тієї ж миті мені зсередини відповіли таким же виттям. Одним стрибком я опинився біля входу і вигукнув:

— Вбивча Рука житиме тут!

Вожді дивилися один на одного здивовано, вони не припускали, що я можу вказати саме на той вігвам, в якому перебувають бранці.

— Нехай мій брат вибере собі інший вігвам. Цей уже зайнятий.

— Чому? Ким він зайнятий?

— Ми віддали його ворогам команчів.

— Хто вони?

— Двоє білих і один червоношкірий.

— Як звати цих ворогів?

— Віннету, вождь апачів, білий убивця індіанців на ім’я Священне Вухо і молодий блідолиций воїн.

Відповідь вождів здивувала мене. Виявляється, команчі не знали, що я подорожував разом з полоненими. Звичайно, я не говорив про це Ма-Рамові, але ж Патрік і Фред Морґани мали б розповісти їм про мене!

— Вбивча Рука бажає бачити цих людей! — зажадав я й увійшов до вігвама.

Вожді негайно пішли за мною.

Мої друзі лежали на землі зі зв’язаними руками й ногами. Крім того, їхні тіла були міцно припнуті товстими шнурами до стовпів всередині вігвама. Вони впізнали мене, але не вимовили ні слова і не проявили радості, бо не могли зрозуміти, що ж відбувається.