Читати книгу - "Бунт моїх колишніх"

— Оце вже ні! Спочатку поясни, що до чого…

Ну не битися ж із нею?!

— Слухай-но, Леро, — мені було смішно й сумно водночас, — поспішаю тобі повідомити, що Вадим Робін є моїм колишнім чоловіком. Уяви собі, крім посади твого спонсора, він має ще певний статус. Заміж я за нього не збираюся. Дякую, там я вже була. І нікому зі своїх знайомих такого щастя не побажаю. А от поговорити з ним повинна. Як бачиш, маю на це значно більші права, ніж ти. Причому, зауваж, у твої з ним справи я не втручаюся, хоча й могла б. Тож будь люб'язна…

Вираз обличчя Кішки кардинально змінився.

— Але ти це… — Валерія затнулася, — ти ж мені не говорила… Аліменти — справа свята…

— Тепер говорю, — я не зовсім зрозуміла, до чого тут аліменти, але про всяк випадок вирішила Кішку не переконувати. — Вибач, мені його знайти потрібно.

— От тобі й маєш, — протягла Кішка і її очі, які завше світились у вузеньких щілинах, незвично покруглішали, що означало безмежний подив. — Уже чого-чого, а такого припустити ніяк не могла. Ти це, не гнівайся. От же ж!

Я легко кивнула на знак вибачення, лишила Кішку наодинці з її приголомшливим відкриттям і кинулася шукати Робіна.

— Чого ж ви мене, Миколо, покинули напризволяще, — почула я, відходячи. Кішка вже посміхалася Ключці, який підійшов до неї. — Якби не Катерина, я б збожеволіла з нудьги.

Мене завжди вражало вміння Кішки миттєво перетворюватися з базарної дівки на інтелігентну кокетуху і в зворотньому порядку.

— Даруйте, а куди Вадим подівся? — поцікавилась я у Ожигова.

— Вам видніше, ви ж його забрали, — не надто радісно відказав Павло Олександрович.

— Господи, знайшли за що ображатися, у вас же цілий фільм був для спілкування!

Ожигов з якоюсь підозрою глянув на мене, потім знизав плечима і ще більш роздратовано промовив:

— Під час фільму пан Робін ходив вас, дівчино, шукати. Боявся, загубитесь у темряві. Не знайшов, бачте… Так нічого мені й не розповів, мерзотник.

Цього разу підозріливо глянула на співрозмовника я.

— Він і справді не знайшов мене. А що він вам пояснити мусив?

Ожигов п'яно гмикнув.

— Що? А те, що поняття «честь» і «справедливість» у цьому світі давно вже перетворилися на порожній звук!

— Це ви до чого? — я блискавично подумки зіставила той факт, що Діти Дєточкіна викрали в Ожигова авто й сьогоднішню фразу Робіна, який, не асоціював друга юності Пашеньку з бізнесменом Ожиговим.

«Схоже, Ожигов знав, що Вадим має стосунок до викрадення… Але звідки? — почав потроху оживати мій Здоровий Глузд. — Павло Олександрович і Вадик — друзі юності… — відразу спливли згадки Ожигова про інших Дітей Дєточкіна, тих, що вважалися борцями з несправедливою радянською дійсністю. — Ожигов, схоже, збирався змусити Робіна згадати про кодекс честі. До чого все це?»

— Та так, — Ожигов не збирався бути зі мною відвертим. — Ні до чого. Просто. Усе це ні до чого. І ваша ввічлива увага мені теж ні до чого!

Ожигов дихнув алкоголем, круто розвернувся й вирушив на полювання за офіціантами. У кращих традиціях нашого міста спиртне, ледь воно опинялося на столах, миттєво поглиналось, тому здобути пійло можна було тільки безпосередньо з таці.

— Перепрошую, куди подівся Вадим, ви не знаєте? — звернулась я до господаря вечірки й відразу пожалкувала про це.

— Ах, люба дитинко, — загримів Господар, — цей негідник залишив вас саму й навіть не попередив, що відлучається. Він пішов проводжати тих гавриків, що кіно нам показували.

— Вони що, темряви бояться? — не стрималась я.

— Ха-ха, — репліка припала Господареві до вподоби, — просто в них залишалася маса невирішених матеріальних проблем. Вадим незабаром повернеться, ви вже не турбуйтесь. Ні-ні, не йдіть, — я спробувала чемно подякувати за відповідь і випаруватися, — я не дозволю такому чарівному створінню нудьгувати. Зробіть ласку, супроводьте мене, поки Робін не з'явиться.

— Як це люб'язно з вашого боку, — крізь зуби процідила я.

За мить втягнута Господарем у густий натовп танцюристів, я дозволила собі тимчасово забути про Робіна, цілком віддалася звукам музики, які буквально заводили.

Танцювати я любила завжди. Особливо в супроводі живого звуку. «Якщо вже все одно доведеться чекати на Вадима, то чому б не провести цей час приємно», — промайнуло в моїх думках перш ніж у залі зчинилалося сум'яття.

— Ні, це чорт зна що! — нервово смикаючи давно вже ослаблену краватку, Ключка говорив з господарем вечірки. — Я, звісно, не звинувачую вас. Але ж авто було під наглядом ваших охоронців… Хто відшкодує мені збитки? Хто відповідатиме?

— Міліцію викликали? — поцікавився хтось із тих гостей, що вже повернулися зі стоянки. Коли вони дізнались, що сталося, усі, певна річ, кинулись перевіряти, чи на місці їхні авто. — Може, ще наздоженуть…

Недобре передчуття знову опанувало мене.

— Що сталося, пане Ключко? Хто вас посмів скривдити?

— Якби ж знати, хто, — гмикнув Ключка, — всі проблеми миттєво було б вирішено. Точніше, в мене було б вирішено, а де в кого вони тільки почалися б. Якась сволота викрала моє авто. Громадянко Кроль, ви ж розумна панянка, скажіть, кому міг знадобитися старенький «Пасат» 90-го року?

— На місці, де стояло авто, знайшли візитку організації «Діти Дєточкіна», — послужливо підказав хтось