Читати книгу - "Домбі і син"

Звичайно, що й ту крихту жвавості, яку він колись мав, Поль загубив остаточно. Зате лишилося все, що було в його вдачі чудного, старечого та задумливого — ба, за таких сприятливих обставин він став іще чудніший, ще старіший і ще більш задумливий.

Різниця полягала тільки в тому, що все те він ховав глибоко в собі. Щодня він ставав дедалі стриманіший та задумливіший, але ніхто в господі доктора не викликав у нього такої цікавості, як місіс Піпчін. Він любив бути сам і в короткі хвилини дозвілля залюбки бродив самотою по будинку або сидів на сходах, прислухаючись до цокання дзигарів у холі. Він досконало вивчив усі шпалери в домі й бачив на них те, чого не бачив ніхто. Він познаходив мініатюрних левів та тигрів, що бігали по стінах спальні, і перекривлені обличчя, що підморгували йому з квадратів та ромбів на килимі.

Самотнє дитя жило в оточенні химерних витворів своєї мрійної уяви, і ніхто його не розумів. Містер Блімбер вважав, що він «чудний», а слуги, розмовляючи між собою, подеколи казали, що маленький Домбі нудить світом. Оце й усе.

Може, юний Тутс теж мав якусь думку з цього приводу, але висловити її було йому несила. З думками, як і з привидами (згідно з загальним уявленням про привиди), щоб викликати їх на розмову, треба спершу самому заговорити. А Тутс віддавна вже не ставив ніяких питань своєму розумові. З олов’яної шабатурки — його черепа — виходив якийсь туман, що, набувши певної форми, може, і перетворився б у щось геніальне. Але форми набути він не міг, тільки, ніби в арабській казці, збирався в густу хмару і так зависав йому в голові. А крізь хмару — десь там, далеко-далеко, — виднілася чиясь маленька постать, і Тутс завжди дивився на неї.

— Як справи? — по п’ятдесят разів на день питався він у Поля.

— Дуже добре, дякую, сер, — відповідав Поль.

— Дай руку, — вів Тутс далі.

Поль, звісно, зараз же подавав руку, і містер Тутс, тиснучи її, довго дивився на нього, сопів і починав знову: «Як справи?» На що Поль знову відповідав: «Дуже добре, дякую, сер».

Одного вечора містер Тутс, заклопотаний кореспонденцією, сидів за своїм столом, коли раптом його пройняла грандіозна думка. Він одклав набік перо й подався шукати Поля, якого після довгих шукань знайшов у спальні, — той стояв і дивився через вікно.

— Слухай! — вже з порога закричав Тутс, аби не забути. — Про що ти думаєш?

— О, я багато про що думаю.

— Серйозно? — спитав явно здивований Тутс.

— Якби вам довелося вмирати… — почав Поль, дивлячись йому просто в обличчя. Містер Тутс здригнувся і, здавалося, розгубився. — Чи не хотілось би вам померти місячної ночі, коли небо таке чисте-чисте й дме вітер, як ото вчора ввечері?

Містер Тутс з острахом глянув на Поля і, похитавши головою, відповів, що він не знає.

— Власне, не дме, а шумить, як море у мушлі. То був такий гарний вечір. Спершу я довго слухав, як шумить вода, а тоді встав і дивився у вікно. А там плив човен, весь у місячному світлі… човен під вітрилом…

Поль так пильно дивився на нього й говорив так серйозно, що Тутсові здалося конче потрібним і собі сказати щось про той човен, і він промовив: «Контрабандисти», — але тут же згадав, що в будь-якій проблемі є й зворотня сторона, і додав: «Або митники».

— Човен під вітрилом, — повторив Поль, — весь у місячному світлі. І вітрило — як рука з чистого срібла. Він плив удалечінь, і, як ви думаєте, що він ніби робив, коли відпливав отак по хвилі?

— Хитався, — висловив здогадку Тутс.

— Він ніби кликав, — сказав Поль, — кликав мене за собою. Ось вона, ось!.. Дивіться!

Від усього почутого, а потім цього раптового вигуку Тутс наполохався так, що сам закричав: «Хто?!»

— Моя сестра, Флоренс! — гукнув Поль. — Ось вона дивиться сюди, махає рукою! Вона бачить мене! Вона мене бачить! Добраніч, моя дорогенька, добраніч, добраніч!

І хуткий перехід до нестримної радості, з якою він посилав поцілунки через вікно й плескав у долоні, і смуток, що тим більше затьмарював йому обличчя, чим далі відходила Флоренс, і врешті перетворився у вираз терплячої меланхолії, — всі ці почуття були такі яскраві, що їх не міг не помітити навіть Тутс. У цю мить побачення їхнє перебив візит місіс Піпчін, чиї чорні спідниці раз чи двічі на тиждень, перед самим смерком нависали над головою Поля. Її поява так вразила Тутса, що він, привітавшись, як звичайно, ще двічі повертався запитатись, як мається місіс Піпчін. Дражлива стара леді прийняла Тутсову поведінку за наперед обдуману образу — частину диявольської інтриги підсліпуватого молодика з першого поверху. Того ж таки вечора вона подала на нього формальну скаргу докторові Блімберу, а доктор повідомив молодика, що буде змушений розлучитися з ним, як той ще раз таке зробить.

Дні довшали, і Поль щовечора вилазив на підвіконня в своїй кімнаті, визираючи Флоренс. Вона походжала перед вікном, поки хлопець її не побачить, і кожне таке побачення було променем світла в буденному житті Поля. Часто, коли вже западала ніч, перед будинком доктора походжала ще одна постать. Містер Домбі рідко тепер одвідував їх по суботах. Це було понад його сили. Він волів приїздити інкогніто та дивитися на вікна, за якими з його сина робили мужчину, — а він чекав, спостерігав і снував плани та плекав надії.

О, якби він міг бачити, там, нагорі, як то бачили інші, крихкотілого маленького хлопчика з серйозними очима, що в присмерку дивився крізь вікно на хвилі та хмари і, самотній у своїй клітці, заздрив птахам, що летіли до вирію!