Читати книгу - "Еринії"

― У чому мене звинувачують? ― Гарига слухняно став біля пічки.

Хлопець негайно притулився до нього. Обійняв батька й сильно тремтів. Чоловік погладив його по короткому, жорсткому волоссю. Попельський почав розмірено стукати підбором по підлозі. Хлопець підстрибував у такт цих звуків.

― Вас звинувачують, ― Попельський старанно добирав слова, ― у купівлі краденої речі.

― Я ніколи не купував нічого краденого. ― Гарига переступив з ноги на ногу.

― Один львівський злодій стверджує інше. Півроку тому в кнайпі візників за оперою ви замовили крадений паспорт і вказали адресу, за якою вам мали його принести. Злодій виконав завдання, але побоюючись якоїсь засідки в чужому помешканні, прийшов сюди, до вас, із товаришами, котрі спостерігали за передачею документа. Ви отримали паспорт, а злодій ― гроші. Вас бачили четверо кишенькових злодюжок. Так усе було?

― Ні.

― А як?

― Тобто… Нічого такого не було. Я нікому нічого не замовляв. ― Гарига незмигно дивився в очі Попельському. ― Жодних паспортів, жодних грошей. Я не скупник краденого, я комівояжер.

Попельський посунув брудні тарілки на столі, витягнув з кишені великого картатого носовика, старанно розстелив на вільній поверхні, розгладив долонею, а тоді поклав на нього котелка.

― Принаймні так він не забрудниться. ― Почухав голову. ― Ти знаєш когось, хто так піклується про котелок? Хто любить вбирати котелки?

Гарига мовчав, Попельський дивився, Стасьо тремтів.

― Цей паспорт належав такому собі Марцелію Вільку, робітникові. Півроку тому в нього вкрали документи. Злодій стверджує, що віддав їх вам, пане Гариго. Потім на цей паспорт узяли напрокат кирку у випозичальні інструментів на Пекарській. А тоді нею поламали ноги маленькому хлопчикові, Казеві Марковському. Ви про це чули?

― Так.

― Вам відомо, як виглядає дитина з перебитими ніжками?

― Ні, ніколи такого не бачив.

― Поламані кістки спершу розпирають шкіру, знаєте, пане Гариго? Під шкірою утворюються великі опуклі ґулі. Уявляєте собі. ― Він підвівся, підійшов до Стася, який продовжував труситися біля батька. ― Ось тут, під коліном. ― Торкнувся хлопцевої ноги. ― Шкіра червоніє й напинається. Якщо злам кістки гострий, вона проб’є шкіру.

― Я нічого такого не знаю. ― Гарига байдуже дивився на комісара. ― Я не лікар.

Попельський роззирнувся кімнатою. На протилежній стіні висіла на мотузках дошка із чотирма книжками й дешевеньким образком. Поліцейський підійшов до цієї імпровізованої полиці. Схилив голову й прочитав назви. «Торгівельний кодекс» Добкевича, «Бухгалтерія для випускників загальноосвітніх шкіл» Філлера, «Торгівельні книги» Кшивди й «Політичний та господарчий альманах» за 1938 рік.

― Це було так. По черзі. Кожна ваша книжка ― це одна подія. Спершу у Вілька вкрали паспорт. ― Витягнув «Торгівельний кодекс». ― Тоді злодій приніс його вам. ― Витягнув підручник Філлера. ― Потім ви передали комусь, назвемо цього чоловіка Іродом, крадений паспорт. ― Попельський поклав «Торгівельні книги» на середину полиці. ― А тоді Ірод випозичив кирку й поламав нею ніжки Казя. ― «Політичний та господарчий альманах» розділив долю решти книжок. Тепер вони стояли на краєчку полиці.

Попельський уперся пальцем у товстий том «Торгівельних книг» Кшивди й скинув його додолу. Хлопець писнув, повернув голову й налякано дивився на книжку, що лежала на підлозі.

― Для мене це загадка. ― Попельський тицьнув на неї пальцем. ― Ця передача документів Іродові. Розв’яжіть її. Хто такий Ірод?

― Я нічого не розумію, про що ви запитуєте. ― Гарига міцніше обійняв сина. ― Ірод ― це з Євангелія.

― Кому ти передав паспорт?

― Я не тримав у руках жодних крадених документів. ― Цього разу комівояжер опустив очі й тихо додав. ― Я не боюся, що суд мене звинуватить у купівлі краденого. У вас немає жодних доказів мого злочину, крім свідчень якогось кишенькового злодія. А він хіба що? Буде свідчити в суді? Скаже: «Ваша честь, це я вкрав паспорт»? Зізнається, що вчинив злочин? Покажіть-но мені такого, що зізнається!

― А він уже це зробив. ― Попельський широко посміхнувся і, як завжди, коли блефував, відчув нервове посмикування якогось м’яза біля ліктя. ― Він сидить у «Бриґідках», його звинувачують, що він закатрупив одного багатого жида. Тож він сидить і любесенько зізнається в усьому, крім убивства. А я слухаю його й кажу таке: «Підтвердиш на суді, дорогенький, що приніс крадений паспорт Гаризі? Підтвердиш? Тоді ми забудемо, що ти замордував жида, отримаєш кілька років за свої колишні оборудки й таким чином уникнеш шибениці». А знаєш, Гариго, чому я можу йому таке пообіцяти? Бо для мене цей дурний паспорт важливіший, ніж убивство! Бо їх я бачив безліч, а дитину з поламаними ніжками ― лише одну. Ось відповідь на твоє запитання. Так, цей злодій свідчитиме проти тебе, а ти сядеш до «Бриґідок» на два роки за купівлю краденого.

― Нехай свідчить, ― буркнув Гарига. ― Побачимо, кому суд повірить.

Попельський поскубав пальцями свого котелка, неначе збирав з нього невидимі нитки. При цьому глянув на розкриту книжку, котра, як він бачив раніше, викликала в Гариги якісь емоції. «Як поводитися з розумово неповносправними дітьми» ― прочитав він назву.