Читати книгу - "Північ над Санктафраксом"

— Ходи до нього, Живчику, — прошепотіла вона.

— Вітаю тебе, Жмутобороде, — озвався Живчик і низенько вклонився.

— О, що за люба мова! Мова люба, чемна та ґречна! — озвався у відповідь Жмутобород. — Дай-но я, хлопче, приглянуся до тебе ближче.

Живчик ступив крок уперед.

— Ходи, нам треба поговорити, — ельф кивнув головою на підвісне крісло-гойдалку. — Гадаю, ти ще не забув, як ним користуватися.

— Авжеж, ні, — відповів Живчик. Дітваком він залазив у нього тисячу разів! Він прищібнувся до підвісного сидіння, узявся за линву та й давай підтягуватися вгору, аж поки опинився лицем до лиця із самим вікодавнім ельфом-дубовиком, що визирав зі свого кокону.

— Отже, — неквапом заговорив Жмутобород, — у тебе позаду добрячий шмат дороги, Живчику. Я чекав на тебе.

У Живчика загорілися очі.

— Ви бачите сни помагай-біди, чи не так? — запитав він. — Чи, бува, не помагай-біда нараяв вам чекати на мене?

— Ні, Живчику, — відповів Жмутобород. — Про ваші мандри я дізнався не від твого помагай-біди. — Він нахилився до Живчика і торкнувся його світної руки. Ельфові очі засяяли. — Тебе шукає інша істота — відколи повернулася з відкритого неба.

Жмутобород перемістився ближче до бічного краю отвору. Ту ж мить із глибини кокону заструменіло дивне яскраве сяйво.

— Капітане Живчику! — озвався чийсь голос.

Живчик приглянувся і від подиву аж рота роззявив.

— Гайорибе! — вигукнув він. — Це ти! Але як?.. Коли?.. Де?..

Жмутобород тихенько засміявся.

— Він завше був ходячою крутиголовкою, чи не так? — запитав він.

З отвору визирнув водоблуд Гайориб. Його вуха-віяла лопотіли.

— До ваших послуг, капітане, — мовив він. — Я знав, що ви знайдете нас.

— Але… але ж… хіба це не дивовижа? — жебонів Живчик. І тільки переводив погляд з одного на іншого. Жмутобород гучно зітхнув.

— Мені здається, аж ніяк не випадково Гайорибова падуча зірка приземлилася неподалік осади лісових тролів, де зростав його укоханий капітан. Скидається на те, що він тебе вів, — пояснив ельф. — Лісові тролі знайшли його і принесли до мене. Відтоді він усе був тут. Чекав.

— Чекав?

— Чекав на тебе, — пояснив Жмутобород.

— Ти ж бо знаєш, — утрутився Гайориб, — я вмію читати думки. Усі водоблуди це вміють. А Жмутобород навчив мене бачити сни.

— І він виявився чудовим учнем, — гордо підтвердив Жмутобород. — Він бачив, як ти лежиш понівечений, у Каменосаду, під далеким Санктафраксом.

— Справді? — здивувався Живчик.

— Так, капітане Живчику, — усміхнувся Гайориб. — Бачив я сни і про решту кораблян: Тарп у таверні, Сім’якрил Сльота і Смілоголов у каналізації, бідолаха Шпуляр на кораблі работоргівців, Гук у сорокушачих лабетах. Сни мої нікого з них не обминули.

— Гайориб вів тебе до них, — пояснив Жмутобород. — Там шепнувши, там озвавшися словом — він підказував тобі, куди йти. А потім водоблуд привів тебе сюди.

У Живчика відвисла щелепа.

— То це був ти! — тільки й мовив він до Гайориба. І пригадав тихенький свистючий шепіт, який йому випадало чути вже стільки разів — він то вів його до «Нічліжки під сон-деревом», то скеровував поміж нетряків, то допомагав відшукати на стовпі оголошень серед сили-силенної повітряних кораблів саме «Небесного гарцівника», та й стежками лісових тролів вів його так само він. — То все був ти! Гайориб кивнув головою.

— Я був свідком кожного вашого кроку, капітане, — похвалився він. — Утім, я цього не домігся б самими лише снами. Треба щебуло всієї вашої мужності, наполегливості, а надто — вашої вірності. Вона була потрібна усім нам. — Його пружні губи розтяглись в усмішці. — Ми й нині їх потребуємо.

Живчик знову видивився на водоблуда.

— Ти віднайшов усю команду?

— Атож, — притакнув Гайориб.

— Тоді лишається останній кораблянин, — схвильовано сказав Живчик. — Чи Камінний Штурман жива?

— Атож, — просто відповів Гайориб.

— Де вона? — стрепенувся Живчик. — Гайорибе, скажи мені, де? Нам слід негайно вибиратися по неї. — Голова йому йшла обертом. — І чи пам’ятаєш ти, що сталося там, у відкритому небі? — напосідав він. — Що сталося з «Позасвітнім гарцівником»? А мій батько? Гайорибе, чи знайшли ми мого батька?

— Я не знаю, — відрік Гайориб, тріпнувши головою, від чого вусики в кутиках його рота затремтіли. — Я не пам’ятаю нічого, що було з нами потому, як ми загналися в буремний смерч. Проте я знаю, що чекає на нас попереду.

— Що, Гайорибе? Ну! Говори! — зажадав Живчик.

— Коли я бачу це уві сні, — відповів Гайориб, — мої сни потьмарюються. Ми повинні вирушати у тьму, капітане, і пройти крізь неї. Камінний Штурман жде нас на самім краю моїх снів.

— Але де, Гайорибе? Де? — Живчик уже майже кричав.

Гайориб зирнув спочатку на Жмутоборода, потім на Живчика. — По той бік найдрімучіших, найтемніших нетрів Темнолісу, — озвався він, — там, де бере свій початок усе живе… У Верхоріччі!

Хоч як благала Спелда Живчика побути в них іще трохи, він не затримався в них довше, ніж цього вимагала необхідність. Він уже зібрався і готовий був покинути осаду ще задовго перед світанком.

— Я повернуся, нене, — запевнив він. — Я тебе знайшов і вже не згублю.

— Обіцяєш? — запитала Спелда.

— Так, обіцяю, — відповів Живчик.

Спелда сумно кивнула головою і втерла сльозу.