Читати книгу - "Коли вмирає Безсмертний, Юрій Георгійович Герасименко"

— Всіх учнів у сьомий зал. Всіх учнів у сьомий зал. Всіх учнів у сьомий зал.

Легіонери підхопили Івана, потягли по коридору. Поворот, ще поворот… Рвучко відсунулася панель. Удар у спину, і Бідило покотився по сходах. Панель з грюкотом засунулась.

…Помацав голову — наче ціла. На щоці — кров, розбив, мабуть, як падав. Підвівся, став роздивлятися.

Широкий зал. Кругом такі ж голяки, як і він. Ні, не зовсім такі: на грудях у кожного темніє випалений номер, на голові — звичайний шхуфський шолом з білим написом «УЧЕНЬ».

В залі сутінки. Дві товсті тріщини, мов білі блискавки, розгалужуються по жовтому склу стелі. Сонце просвічує крізь неї.

Боліла голова, нила, як побита, спина. «Щось веселе у них починається, може, ще не все загублено. У всякому разі, треба берегти сили», — подумав і ліг, де стояв, просто на м’яку підлогу.

Іван уже не сумнівався, що перебував у Притулку Блаженних Учнів. Он скільки їх у цьому залі — виснажених, ледве живих. Хто походжає, хто сидить, а хто, як і Бідило, лежить, світить ребрами на підлозі.

Час від часу відсуваються вхідні панелі. Легіонери вкидають у зал нових і нових «учнів».

Поруч, спиною до Івана, лежить білявий, страшенно худий підліток.

— Як вас звуть? — питає Іван. В’язень повертається, і Бідило бачить, що то зовсім не підліток, а старий-престарий дід з запалими щоками і ротом, сивими бровами. На грудях чотиризначне число, на голові — шолом…

— Ук, — відповів дід, торкаючись пучками до скронь. — Мене звуть Ук. А вас як?

— Іван.

— Вамб?

— Ні, українець.

— Не знаю такої нації… Звідки ви?

— З Землі. З планети Земля.

— Жартуєте, такої планети нема…

— Є. В сонячній системі.

— Цікаво… Ніколи не чув! Як приємно побалакати з живою істотою… Ми, блаженні учні, не маємо такої можливості. Навіть наглядачам заборонено з нами розмовляти. З учнями мають право говорити тільки «старші брати» — так звуть у нас слідчих. От я сюди потрапив зовсім юним, а й досі ні з ким, крім слідчого, не говорив. Ви — перший.

— Скільки ж вам років? — запитав Іван.

Ук сказав, що точно він не знає, бо давно вже загубив лік, але йому здається, що він зовсім ще молодий. І, поглянувши на Івана, додав:

— Такий, мабуть, як ви…

В Івана стислося серце.

— Розкажіть мені, друже мій, вашу історію, — попросив Ук. — Дуже вже я люблю всякі історії слухати… Розкажіть. Більше такої нагоди не трапиться. Тут ніколи нічого не трапляється…

— А що ж трапилося зараз? Чому всіх зігнали до цього залу?

— Якийсь вибух… Не знаю… А зігнали тому, мабуть, що од вибуху пообвалювалися стіни і учні могли розбігтися. Взагалі ми бачимося тільки на допитах. Туди приводять одразу по кілька учнів. Поки одного допитують, інші слухають, дивляться. На декого уже саме споглядання тортур так впливає, що, коли доходить його черга, він без допиту в усьому зізнається. Отак по запитаннях і відповідях і взнаємо, кого в чому звинувачують.

— А в чому ж звинувачують вас?

— Я донощик.

— Що?

— Я донощик.

— Отаке диво! Та у вас же за це медалями нагороджують! Мабуть, ви щось переплутали…

— Нічого не переплутав. Я справді донощик. Тільки я донощик незвичайний, я переступив державну межу.

— Яку межу?

— Е-е… Бачу, треба вам це докладніше пояснить. Будете слухать?

— Звичайно!

— Так от. Мені став поперек дороги не один якийсь мій ближній, не сотня їх і навіть не тисяча — мені почала заважати вся щактифська держава. А за щактифськими законами всякий донос не повинен переступати державних меж. Я ж усе, що наболіло в мене на ближніх моїх, вирішив викласти у сатиричному художньому творі. Але я не тільки написав цей твір, а ще й примудрився опублікувати його, тобто ПОСЛАВ ДОНОС У МАЙБУТНЄ.

У майбутньому (в цьому, мабуть, і Хич не сумнівається) не буде ненависної Держави Блаженного Спокою, зникнуть свідки і підла еліта. В майбутньому на нашій Вамбії буде інша, справедлива держава…

Отже, як пояснив мені на допиті старший брат, мій донос, переступивши державну межу Щактиф, іде зараз у майбутнє до іншої грядущої держави (книгу встигли розкупить), і за це мене до самого скону будуть вчити. Вчити любові. Любові до старших братів — слідчих, любові до молодших братів — нишпорок, любові до жовтих шхуфів і взагалі до всього жовтого і зеленого.

— Хто такі жовті шхуфи?

— Зрадники свого кола. Підробляють собі потроху… За доноси платять поштучно. Як особливий привілей цим шхуфам дозволено носити жовті комбінезони. Та цур їм! І говорити про них гидко… Трохи помовчали.

— Що це за номери у всіх? — запитав Іван.

Ук здивовано поглянув на Іванові волохаті груди.

— О, та ви ще не позначені?! Ще свіжак!

— Що? Який «свіжак»? — здивувався Іван.

— Ви, бачу, зовсім ще зелені… — зітхнув Ук. — «Свіжаками», або «метеликами», старші брати звуть тих учнів, які ще не пройшли позначення. Позначення роблять, коли учень пройде через другий, або як його ще інакше називають, Термо-звуко-гастрономічний Комплекс. Після цього учня присплять і в сонного спеціальними приладами — зовсім без болю — випікають па грудях ВІЧНИЙ НОМЕР. Тоді ж і вічний шолом надівають. Це звичайний шолом схильника, але надівається він гак (спеціальна металева дужка під підборіддям), що блаженний учень не зніме вже його до самої смерті. Тільки коли помре, дужку під підборіддям розпилюють і шолом знімають.

— А ви вже пройшли всі комплекси? Який з них найважчий?

— Всі пройшов. Найстрашніший третій, так званий «Третій Активний».

— Що ж воно за диво?

— О, це дійсно диво. Протягом трьох діб учневі в кровоносні судини вливають спеціальну речовину. Після двадцяти чотирьох ін’єкцій він, при повній свідомості, губить всяку волю і робить все, що йому не накажуть. Учня ставлять перед об’єктивом кейфопередавача і примушують спершу танцювати, потім співати державний гімн і, нарешті, публічно (все це передається в ефір) «викривати», лаяти, обпльовувати друзів, знайомих — всіх своїх близьких і рідних. Учень залишається при повній свідомості, відчуває непереборну огиду до всього, що виробляє перед кейфооб’єктивом, а спинитись не може. Дехто, коли закінчувалась дія ін’єкцій, бився головою об стіну.

— Ви теж пройшли через це випробування?

— Пройшов, але перед об’єктивом не виступав: ін’єкції не на всіх діють.

— А на кого ж діють?

— Та от… Був тут один лакей. За киптип’якове м’ясо сюди потрапив.

— Як за м’ясо?

— А так. Купив шматок щойно звареного