Читати книгу - "Загибель Уранії, Микола Олександрович Дашкієв"

— Не викручуйтесь, міс Тессі. Я добре знаю, що ви — лікар, дочка академіка і майбутня баронеса. Якщо я дозволив собі зараз говорити надто вільно, то тільки в пам'ять отієї ночі під Сан-Клеєм і щоб підтримати ваш тон бесіди. Повторюю: мені треба бачити Літтла і в дуже серйозній справі.

— Навіщо він вам?

Люстіг глянув на тротуар, по якому сунула густа юрба, легенько хитнув головою.

— Може, від'їдемо хоч на квартал?..

Тессі рвучко відчинила дверцята «Ластівки».

— Сідайте!

Аж коли виїхали на Кільцеву магістраль, за місто, дівчина звернула до узбіччя й зупинила машину.

— Слухаю вас, Люстіг.

Може, це було дуже нерозумно: поїхати серед ночі з малознайомою людиною. Але Тессі не боялась. Вона відчувала, що справа дійсно невідкладна й важлива.

— Ну, Люстіг!

— Так, міс Тессі… Я розмірковую, як почати.

— Починайте просто.

— Просто?.. Ну, гаразд, я розповім вам просто, але знайте, що ваше необережне слово може привести мене на каторгу.

— Ви мене ображаєте, Люстіг!

— Не хотів би цього… Так ось, ви зробили цілком правильно, що вивезли професора Літтла. Сьогодні підписано ордер на його арешт. Йому інкримінують хабарництво, спілкування з гангстерами, узурпацію влади в Сан-Клеї і ще багато інших провин. А справжня причина — хочуть знищити або ізолювати небезпечного свідка експерименту з атомною бомбою на півострові Койтерс…

— Слушно… То навіщо ж вам Літтл?

— Ми хочемо, щоб люди узнали правду про трагедію Сан-Клея.

— Хто це — ми?

— Не запитуйте, міс Тессі, я не маю права відповідати. Скажу тільки одне: ми — проти війни.

«Комітет Захисту Миру?!» — хотілося крикнути Тессі. Але вона промовчала.

— Власне, з професором Літтлом зустрічатись особисто навіть не варто. Я тільки хотів би попросити його, щоб він написав статтю. Її буде надруковано повністю, без жодних виправлень і скорочень.

— У якій газеті?

— «Полум'я».

— Не знаю такої.

— Це нелегальна, комуністична.

— А ви знаєте, що спіткає Літтла після такого виступу?

— А ви знаєте, що чекає на нього, коли його схоплять зараз?

Запала пауза. Тессі відчувала: так, Люстіг правий. Тільки нелегальна газета й може надрукувати правду про історію «фальшивого прогнозу». І це буде не краплинка на байдужий камінь, а відро холодної води на голову тих, що розмахують атомними бомбами.

— Гаразд, Люстіг. На коли потрібна стаття?

— Якнайшвидше.

— Точно обіцяти не можу, але все ж приїздіть на це місце завтра, о вісімдесятій годині.

— Дякую, міс Тессі. А тепер я піду. Краще, щоб нас не бачили зайвий раз удвох.

— Тоді — до зустрічі!

Пирхнула й зірвалася з місця рожева «Ластівка». Помчала пустинною автострадою.

На серці дівчини було радісно й тривожно. Мрії несподівано швидко почали здійснюватись: через Люстіга вдасться зв'язатися з Комітетом, а після опублікування статті Літтла — вже написаної, до речі, — можна видрукувати й запис Наради наймудріших.

Невідомо, звідки дізнався Люстіг, але Тессі справді вивезла Літтла, щоб урятувати від небезпеки, яка нависла над ним. Зробити це було важко, бо професор не хотів слухати тверезих доказів. Історія з «фальшивим прогнозом» стала для нього каменем випробування своїх сил. Пасивний, коли йшлося про особисте, Літтл був непримиренний, коли торкалося суспільного. Сан-клейська трагедія стала для нього першим ствердженням тих похмурих прогнозів, які він проголосив ще сімнадцять років тому, коли вибухнули атомні бомби над Джапайєю.

Одразу ж після приїзду в Дайлерстоун з Сан-Клея професор написав полум'яну статтю. Знаючи, що його кар'єра вченого загинула назавжди, Ейр Літтл не захищав себе. Тож з тим більшою наполегливістю він прагнув стати на захист всього людства. Статтю Літтла, звичайно, не взявся надрукувати ніхто.

З Дайлерстоуна старий їхати не хотів, стверджуючи, що така втеча тільки припаде до смаку підлим наклепникам. Він навіть прагнув стати перед судом, наївно сподіваючись таким чином дістати широку трибуну.

Щоб умовити професора, Тессі довелося вдатись до хитрощів. Мовляв, доки там той суд відбудеться, Літтл може погостювати в свого колишнього друга, академіка Торна, і, маючи тепер уже беззаперечні докази, вільно переконає його, змусить виступити проти атомної зброї. Літтл погодився.

Це було тільки вчора. А сьогодні Тессі знову їде з Дайлерстоуна додому.

Пливе назустріч машині широка смуга бетону. Посвистує вітер. Шурхотять шини. Дружньо підморгує зелене сигнальне вічко автоматичного шофера.

Заклавши руки за голову, Тессі дивиться вдалину, туди, де автострада тоне в нічній темряві, і думає про себе, про інженера Айта, про війну.

Коли б хоч звісточка від Айта, коли б хоч певність того, що він живий! Ось уже майже сім діб Тессі марно викликає його. Саме задля Айта вона щоразу їде в Дайлерстоун, недосипає ночей, рискує тим, що її, зрештою, схоплять і кинуть до в'язниці. Мовчить Айт. Може, вже й нема його на світі?

Куточком ока Тессі поглядає на годинник. Дев'яносто дев'ята. Ні, в цей пізній передранковий час навряд чи варто викликати. Ще сто хвилин — і почнеться новий день, дев'ятнадцятий день Місяця Весни.

Тессі зменшує швидкість: чим далі від Дайлерстоуна, тим менше шансів одержати відповідь. Хто знає, на якій відстані чути радіопередачу? Може, слід було б під'їхати до палацу Кейз-Ола якнайближче?

Рівно о нульовій годині Тессі зупинила «Ластівку», вийшла з машини, лягла осторонь дороги, серед високої духмяної трави. Майже без надії ввімкнула передавач, почала повторювати той заклик, який за сім діб врізався в пам'ять назавжди. І раптом у відповідь почула коротке шипіння — неповторний знак, що прозвучав для