Читати книгу - "Повернення короля"

І от серед воїнів розпочалася суперечка, бо дехто з очільників радив напасти спершу на Мінас-Морґул і, якщо їм поталанить захопити його, зруйнувати те місце дощенту.

– До того ж, – сказав Імрагіл, – дорогою, що веде звідти до високого переходу, нам буде легше підібратися до Темного Володаря, аніж з боку північної брами.

Та проти цього рішуче виступив Ґандальф, адже в тій долині мешкало зло, від якого душі живих охоплювали жах і шаленство, а ще через новини, які повідав йому Фарамир. Бо якщо Персненосець і справді наважився йти тим шляхом, то їм передусім слід було подбати, щоб Око Мордору не зиркнуло туди. Тож наступного дня, коли надійшло головне військо, на Роздоріжжі поставили чималу варту – на той випадок, якщо Мордор вирішить вирядити війська Морґульським Переходом, аби викликати підкріплення з півдня. До варти було відібрано головно лучників, котрі добре знали стежки Ітілієну: вони мали залягти у сховках лісів і схилів – там, де сходилися дороги. А Ґандальф і Араґорн разом із авангардом поїхали до входу в Морґульську Долину, щоби подивитися на лиховісне місто.

Воно було темне та безживне, бо орки і дрібні мордорські потвори, котрі жили там, усі загинули у битві, а назґули літали деінде. Проте повітря долини здавалося важким од страху та ворожості. Тоді люди зруйнували страхітливий міст, підпалили віддавна сухі поля і поїхали геть.

* * *

Наступного дня, тобто на третій день після від’їзду з Мінас-Тіріта, армія почала марш дорогою на північ. Від Роздоріжжя до Мораннону треба було здолати понад сто п’ятдесят верст шляху, і що могло спіткати їх в таких далеких мандрах, не знав ніхто. Військо рухалося відкрито, проте обережно: попереду дорогою їхали кінні дозорці, обабіч дороги просувалися піші розвідники, особливо пильнуючи східний бік, де розкинулися темні хащі та горбиста земля зі скелястими урвищами і бескидами, за якими здіймались у небо довгі понурі схили Ефель-Дуату. Довкола все ще було погідно, зі заходу дув вітер, але ніщо не могло розвіяти морок і сумну імлу, які огортали Гори Тіні: іноді за ними раптом здіймалися густі дими, розлітаючись на верхніх вітрах.

Ґандальф раз у раз наказував грати в сурми, і тоді герольди кричали:

– Ідуть Володарі Ґондору! Покиньте ці землі або підкоріться їм!

Але Імрагіл сказав:

– Гукайте не Володарі Ґондору, а Король Елессар. Адже це правда, хай він іще й не зійшов на трон. І якщо герольди вигукуватимуть це ймення, то Ворог швидше зважить на нас.

Відтоді герольди тричі на день звістували прихід Короля Елессара, та ніхто не відповідав на цей заклик.

Одначе, попри те, що військо просувалось уперед без зайвих турбот, серця всіх воїнів – од найвищого до найнижчого – були пригнічені, і з кожною верстою руху на північ передчуття біди дедалі важче тиснуло на них. Наприкінці другого дня маршу після від’їзду від Роздоріжжя їм уперше випала нагода для битви. Чисельне військо орків і східнян, улаштувавши засідку, спробувало захопити їхні передові загони саме в тому місці, де Фарамир атакував гарадримів і де дорога йшла у глибокому тунелі через відроги східних пагорбів. Але розвідники – майстри своєї справи з Геннет-Аннуну під орудою Маблунґа – завчасно повідомили про це Капітанів Заходу, тож ворог сам потрапив у засідку. Кіннотники об’їхали їх далеко зі заходу й, ударивши з флангу та з тилу, розбили загони супротивника, а їхні залишки відігнали на схід до пагорбів.

Але ця перемога не вельми збадьорила Капітанів.

– Вони лише відвертали нашу увагу, – сказав Араґорн, – хотіли, щоби ми тішились оманливим припущенням про слабкість Ворога, а самі не мали наміру нам зашкодити. Ще ні.

Того вечора з’явилися назґули й узялися пильно стежити за кожним рухом армії. Вони літали високо, й, окрім Леґоласа, їх ніхто не бачив, але їхня присутність уже давалася взнаки: тіні глибшали, а сонце тьмяніло. І хоча Примари Персня поки що не нападали на свого супротивника і мовчали, не видавши жодного крику, люди все одно не могли звільнитися від навіяного ними жаху.

* * *

Так збігав час безнадійного походу. На четвертий день шляху від Роздоріжжя та на шостий після виступу з Мінас-Тіріта військо нарешті добралося до кінця живих земель і поступово перейшло на пустища, які розкинулися перед брамами Перевалу на Кіріт-Ґорґорі, звідкіля можна було вже побачити болота і пустелю, що простягалися зі заходу та з півночі до Емин-Муїлу. Ця місцина була така пустельна, а воїнів охопив такий нездоланний страх, що дехто геть занепав духом і вже не міг ані йти, ні їхати далі на північ.

Араґорн поглянув на них, і в його очах читався радше жаль, аніж гнів, бо то були молоді люди з Рогану та з далекої Західної Сторони, а ще землероби з Лоссарнаху, для котрих назва «Мордор» змалечку була зловісною, проте несправжньою легендою, що не мала нічого спільного з їхнім простим життям. Отож, тепер вони йшли, мов у моторошному сні, не розуміючи ні цієї війни, ні того, чому доля привела їх на такі стежки.

– Повертайтеся! – мовив Араґорн. – Але збережіть рештки гордості й не кидайтеся навтьоки! Є завдання, яке може бути вам до снаги, щоби ви не зазнали великої неслави. Рушайте на південний захід до Кайр-Андросу, і, якщо його, як я гадаю, досі утримують вороги, то відвоюйте острів, коли зможете, й утримуйте до останнього задля захисту Ґондору та Рогану!

Тоді одні, присоромлені його милістю, подолали свій страх і пішли далі, а інші вхопилися за цю надію та, дізнавшись про можливість здійснити мужній учинок, що був їм до снаги, відступили. Тож через те, а також тому, що чимало людей було залишено на Роздоріжжі, Капітани Заходу, врешті-решт, прибули кинути виклик Чорній Брамі та потузі Мордору менш як із шістьма тисячами воїнів.

* * *

Тепер вони просувалися повільно, бо щогодини могли отримати відповідь на свій заклик, і згуртовано, бо відокремлювати від основного війська розвідників чи невеликі загони – це означало даремно втрачати людей. З настанням ночі п’ятого дня маршу від Морґульської Долини звитяжці влаштували свій останній табір і розклали довкола нього багаття з усього того, що поталанило знайти: зі сухої деревини та з вересу. Цілу ніч ніхто не зімкнув очей, усі відчували присутність ледве видимих істот, котрі ходили та плазували всюди, і чули вовче виття. Вітер стих, повітря здавалося