Читати книгу - "Відлуння тиші, Анна Ліє Кейн"

У полі зору з'явилася знайома постать у світлій сорочці. Він стояв на порозі будинку і дивився на людей, які навіть не здогадувалися, що поруч з ними знаходиться невидима сутність.

- Але... ми повинні йому допомогти... - розгубився Локайн. Він теж глянув на привида, а потім розчаровано опустив голову і здавлено промовив: - Він же врятував мене. Якби він не підказав мені мовчати, моє тіло вже захопив би той дядько! Це він придумав як передати послання, бо за нами стежили, і всі мої записки спалювали. Вони погрожували вбити всіх, хто мені дорогий. І лише він допомагав мені!

Мені було шкода хлопчика, але я гадки не мала як змусити говорити привида. Все своє життя я намагалася уникати їх, хоч душі переслідували мене всюди. Я намагалася жити, вдаючи, що нічого не бачу і навколо нічого не відбувається.

- Ми зітремо всі енергетичні сліди в будинку, - сухо запевнила Румія. - Зробимо повну зачистку.

Це прозвучало настільки бездушно, що я зітхнула. Звела погляд на жінку... і раптом зрозуміла!

Цей хлопчик придумав, як передати послання? Він хотів, щоб шифр зрозуміли та змогли прочитати слова. Але ось книга, якою він зашифрував свою промову, була написана не мовою Ізаріди.

Різко розвернувшись, я підійшла до сходів, на яких стояв привид. Він сумно дивився на мене.

- Можливо, ти зрозумієш мене так? - сказала моріонською, дивлячись на дитину зверху вниз. Його очі здивовано розширилися і привид повільно кивнув:

- Так. Я розумію вас.

Я мало не застогнала від розчарування. Як я могла не додуматися до такого простого рішення?

- Він говорить! - вигукнув за моєю спиною Локайн, і підбіг ближче. - Як його звуть, місис Лурі?

Здивовані спостерігачі підійшли ближче. Вони могли відчувати коливання енергетичного фону, але побачити примару не були здатні, а тому лише спостерігали як я та Локайн спілкуємося з порожнечею. Через кілька хвилин ми дізналися ім'я та вік хлопчика, а потім він погодився показати, де знаходяться його останки та тіла інших медіумів.

Помічники слідчих почали копати неподалік альтанки, в якій ми з Загіром сиділи одного дощового вечора. Мене від цього пробрало тремтіння, і я швидше відвернулась.

- Справді, дитина з таким ім'ям значиться зниклою у Моріоні вже три роки, - голос слідчого був дуже тихим, а куточки губ кривилися вниз. Інші присутні поділяли поганий настрій чоловіка. Не рятувала навіть гарна літня погода та вечірня прохолода.

- Дякую, Гвен, - прошелестів вітер поряд з вухом. Ззаду здивовано ахнув Локайн. Я скоріше обернулася і побачила як привид хлопчика повільно розтанув у повітрі.

- Що трапилося? - Серапіна миттєво опинилася поряд із сином. А він посміхнувся і глянув на мене, пояснивши:

- Він знайшов спокій.

Я відповіла Локайну такою ж сумною посмішкою. Мого плеча підбадьорливо торкнувся Загір. Його блакитні очі знову привернули мою увагу і повністю заволоділи нею, коли він ступив трохи ближче і прошепотів:

- Я не помилився у вас, Гвенето. Ви змогли врятувати Локайна. Відтепер я ваш боржник.

- Не варто, - зніяковіло опустивши погляд, я хотіла відсторонитися, але навіть не спробувала цього зробити. Наче в мені тепер жили дві особи, одна з яких розуміла, що треба відійти та провести кордон між мною та ректором найкращої академії Ізаріди. А друга частина відчайдушно хотіла відповісти згодою на його пропозицію, податись вперед і довіритися цьому чоловікові. Ці дві незнайомки в мені виявилися однаково впертими у своїх бажаннях, тому я залишилася на місці.

З роздумів мене вивів голос Ілліора:

- В Ізаріді надто довго ігнорували існування медіумів. Тепер я планую ґрунтовно взятися за розвиток цієї теми. Заг, мені треба буде зустрітися з твоїм батьком...