Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"

Одягався з останніх сил, плутаючись у штанинах і рукавах, важко потрапляючи ґудзиками в петлі. Хотілося лише одного: впасти ниць і не рухатися якнайдовше. Напевно, саме так почувається загнаний кінь. Туман перед очима та металевий присмак крові у роті…

Ммм… даремно я про присмак згадав. Живіт миттєво озвався таким гучним бурчанням, на яке не кожен двигун здатний.

Трясця! Я зараз кору з дерев обгризати почну, якщо негайно не закину хоч щось у топку.

Запропонуй мені зараз хтось на вибір купу золота, ласки вродливих гурій чи три скоринки хліба, то я б навіть на одну погодився. Тільки щоб одразу… Щоб вчепитися в неї зубами і гризти, гризти… Тільки ж ніхто не пропонує. І не запропонує. Тому що немає в лісі жодного хлібного обозу.

Стоп! У сенсі немає?! А що я тоді ламав, як не вози?

Ні, звичайно ж, там в основному була зброя та інша амуніція, але ж і їжа була. Я точно пам'ятаю, як з одного солонина та хлібини сипалися.

Рот миттєво сповнився слиною, і навіть сила в м'язах з'явилася. Та що там сила… Заради такої мети я на морально-вольових дошкуляю.

Вибирався з лісу не один… Обозники, що розбіглися, теж вирішили, що можна повертатися. Тож на мою появу ніхто уваги не звернув.

От і славно. Тому що пересуватися по прямій я ще був здатний, а от битися, якби хто вирішив напасти, вже б не зміг.

Усе як у тому старому фільмі. Бачу ціль і не помічаю перешкод. Благо, вона, в сенсі, мета, всього за два десятки кроків, які здалися мені довгими верстами. Але, я дійшов... І, вже не в змозі стримуватись, упав на коліна, схопив найближчий коровай і з гарчанням вп'явся зубами. Вгризаючись у нього, як у плоть смертельного ворога.

— Ммм… ууммм…

Так! Буквально від першого ж проковтнутого шматка я відчув, як по тілу розливається хвиля тепла, повертаючи пружність і силу м'язам. Повільно, по крихті, як пісок у клепсидрі. Але так само невідворотно.

— Ммм ...

— Це що таке! Ти що робиш?!

Сердитий голос відірвав мене від процесу поглинання їжі. Насилу виринаючи з гастрономічної нірвани, але не припиняючи жувати, я озирнувся.

Позаду стояв невдоволений воїн, зі срібною позначкою десятника на камзолі.

Зрозуміло, начальство завітало.

— Ууумггг... — намагаюся пантомімою показати, що я тут не просто так, а збираю провізію, що розсипалася. Ну, а що запхнув шматок у рот, то це випадковість. Машинально.

— Я тобі покажу «ууумггг», свиното! — чомусь ще більше розізлився десятник і замірився штовхнути мене чоботом.

Ні, якби він продовжував кричати або, навіть, стукнув по спині піхвами, я б стерпів. Хоч і не моє, але начальство, та й у своєму праві. Але щоб мене всяка недобита наволоч копала, як пса...

Загалом, тіло відреагувало само. Раз і, підбита вгору, нога десятника продовжує рух, змушуючи втратити рівновагу. Два — поштовх у підошву, кидає німця на спину. Три — я, навіть не підводячись, з низького старту, стрибком опиняюся на ньому і б'ю напруженими кісточками пальців у кадик.

Хрип… Булькання… Десятник, тримаючись обома руками за горло, щось сипить, одночасно намагаючись підвестися, а я — повертаюся до перерваної трапези. Я все ще голодний. Мені треба…

Короткий бій привернув увагу найближчих кнехтів, але без особливого інтересу. Мало чого зчепилися двоє? Тим паче, без зброї. Нехай із ними герри лицарі розбираються. Після бою…

До речі… Зі половиною хлібини в одній руці та шматком шинки в іншій, підводжусь і окидаю поглядом поле бою.

Картина особливо змінилася. Все те ж звалище. Ось тільки яскравих обладунків, здається, побільшало. Допомогло моє втручання. І оточення не завершилося. Відтягнув напад велетня частину кнехтів до обозу.

Тримайтеся, братики. Мені ще трохи часу треба, щоб у форму прийти.

— Ти що твориш, придурок? — хтось із кнехтів все ж таки не пройшов повз. — Підняти руку на десятника? Засічуть же канчуками…

— Ууммм… — ввічливо відповідаю.

— Зрозуміло, — вимовляє той, стукаючи кулаком по чолі.

— Угу… — погоджуюсь, продовжуючи жувати. Іди-йди… Не відволікай. Ще кілька хвилин, і я вам покажу де мати Кузьми зимує.

Але кнехт не поспішає. Нахиляється до десятника, намагаючись допомогти. Потім різко випрямляється.

— Думкопф! Шайзе! Ти ж його вбив!

Байдуже знизую плечима. Кнехт розгублено озирається, не знаючи, що робити. Чи то наплювати на божевільного, чи кликати на допомогу і хапати вбивцю.

А ось цього не треба. Я ще не готовий. Роблю крок уперед і з силою б'ю німця ногою в пах. Від різкого болю той буквально складається і падає навколішки.

На жаль, цього разу без глядачів не обійшлося. І провчити божевільного кидається відразу кілька кнехтів.

Трясця... Трохи б ще. Але втікати все одно нікуди. За спиною — січа, а шлях до лісу відрізаний обозниками і арбалетниками. За зброю не хапаються, вважаючи мене нехай і придурком, але своїм. В одного в руках мотузка.