Читати книгу - "Ім’я вітру"

Але коли я кинувся до бічного завулка, вони поквапилися за мною, підозрюючи, що я намагаюся накивати п’ятами. Однак, коли вони завернули за ріг, там не виявилося нікого.

Піка додумався підняти голову тоді, коли я вже лив на нього відро каламуті з краю низького даху вгорі. Напій омив його повністю, оббризкавши йому лице та груди. Опустившись на коліна, він закричав і схопився за очі. Тоді я черкнув украденим фосфорним сірником і кинув сірник на нього; сірник упав у мене на очах, бризнувши іскрами та спалахнувши.

Сповнений чистої жорстокої дитячої ненависті, я сподівався, що Піка вибухне полум’яним стовпом. Із цим не вийшло, але він таки запалав. Він закричав ще раз і почав кидатися туди-сюди, тим часом як друзі лупили по ньому, намагаючись загасити. Я пішов, поки вони ще не звільнилися.

Відтоді вже минуло більше року, і Піку я більше не бачив. Він не намагався мене знайти, а я обходив Доки десятою дорогою, часом роблячи гак у кілька миль, щоб тільки не йти неподалік від них. Це було своєрідним перемир’ям. Однак я не сумнівався, що Піка та його друзі запам’ятали, який я на вигляд, і готові зрівняти рахунок, побачивши мене.

Обміркувавши цю проблему, я вирішив, що це надто небезпечно. Навіть перспектива безкоштовно послухати історії та можливість одержати срібний талант не вартували того, щоб знову спровокувати Піку. До того ж яку історію я попросив би?

Це запитання не йшло мені з голови наступні кілька днів. Яку історію я попросив би? Я заліз у кишеню доковому робітнику, і мене схопили за руку, перш ніж я встиг бодай просунути руку до дна. Яку історію? Я жебрав на розі вулиці навпроти тейлінської церкви. Яку історію? Я поцупив три хлібини і дві з них відніс Трапісові в подарунок. Яку історію?

Потім, коли я лежав на даху у своєму потаємному місці на стику трьох дахів і вже майже поринув у сон, до мене дійшло. Ланре. Звісно. Я міг би попросити в нього правдиву історію Ланре. Ту історію, яку мій батько…

У мене в грудях ненадовго зупинилося серце — я раптом згадав те, чого уникав роками: мій батько знічев’я бренькає на лютні у фургоні, мати співає біля нього. Я несвідомо почав відсторонюватися від цих спогадів, так, як прибирають руку від вогню.

Та я з подивом усвідомив, що ці спогади завдають зовсім незначного болю, а не тієї глибокої муки, якої я очікував. Натомість, подумавши про те, що почую історію, яку розвідав би мій батько, я відчув, як у мені поступово зростає відчуття захвату. Цю історію він міг би розповісти сам.

Однак я знав, що бігти до Доків заради історії — справжнісінька примха. Уся жорстка практичність, якої навчив мене за кілька років Тарбієн, спонукувала мене залишатись у знайомому куточку світу, де я був у безпеці…

Зайшовши до «Приспущеного прапора», я найперше побачив Скарпі. Це був старий зі схожими на діаманти очима й тілом складеного з плавнику опудала, який сидів на високому табуреті біля шинквасу. Він був худий і обвітрений; на руках, обличчі та голові в нього було густе сиве волосся. Воно виділялося своєю білістю на тлі темної засмаги; здавалося, ніби він обхлюпаний піною з хвиль.

Біля його ніг сиділа зграйка з двадцяти дітей; кілька з них були моїми однолітками, а більшість — молодшими. Дивно було бачити настільки розмаїту компанію — від таких зачуханих, невзутих безхатьків, як я, до відносно добре одягнених, ретельно вимитих діточок, які, певно, мали батьків та домівки.

Ніхто з них не видавався мені знайомим, але я ніяк не міг здогадатися, чи немає тут можливих друзів Піки. Я знайшов місце біля дверей, став спиною до стіни та сів навпочіпки.

Скарпі раз чи двічі прокашлявся так, що мені закортіло пити. Тоді він, наче проводячи якийсь ритуал, тужливо зазирнув у глиняний кухоль, який стояв перед ним, і обережно поставив його на шинквасі догори дриґом.

Кинувшись уперед, діти почали завзято викладати на шинквас монети. Я швидко порахував: два залізних півгроші, дев’ять шимів і драб. Загалом трішечки більше трьох залізних грошів у валюті Союзу. Можливо, він уже відмовився від парі на срібний талант. Ще ймовірніше, що чутка, яка до мене дійшла, неправдива.

Старий майже непомітно кивнув шинкареві.

— Фолловського червоного. — Голос у нього був глибокий, грубий і майже гіпнотизував. Лисий чолов’яга за шинквасом зібрав монети і вправно налив вина в широкий глиняний кухоль Скарпі.

— То про що всі хотіли б почути сьогодні? — прогуркотів Скарпі. Його глибокий голос нагадував гуркіт далекого грому.

На мить запала тиша, що теж видалася мені ритуальною, майже шанобливою. Тоді всі діти затеревенили одночасно.

— Я хочу історію про фей!

— …Орена та битву під Мнатовим…

— Так, про Орена Велсітера! Ту, де барон…

— Лартам…

— Мір Тарінієль!

— Про Іллієна та ведмедя!

— Ланре, — майже ненароком вирвалось у мене.

Скарпі трохи надпив, і кімната знову затихла. Діти стежили за ним зі знайомою напругою, якій я не міг дати точного визначення.

Скарпі спокійно сидів посеред цієї тиші.

— Здається, я, — його голос полився неквапливо, як темний мед, — почув, як хтось сказав «Ланре»? — Він спрямував свої ясні й гострі блакитні очі просто на мене.

Я кивнув, не знаючи, чого очікувати.

— Я хочу почути про сухі землі над Штормвалем, — запхинькала одна з молодших дівчаток. — Про піщаних змій, які вилазять із землі, наче акули. І про сухих людей, які ховаються під дюнами й п’ють людську кров замість води. І… — Її швидко зацитьнув зусібіч десяток дітей.

Коли Скарпі надпив іще, раптово запала тиша. Дивлячись на дітей, поки вони дивилися на Скарпі, я зрозумів, кого вони мені нагадують — людину, що стривожено дивиться на годинник. Мені подумалося, що, коли в старого закінчиться випивка, закінчиться й історія, яку він розповідатиме.

Скарпі надпив іще, цього разу зовсім трохи, а тоді поставив кухоль і розвернувся на табуреті обличчям до нас.

— Хто хотів би почути історію про чоловіка, який позбувся ока й здобув кращий зір?

Щось чи то в його тоні, чи то в реакції інших дітей підказало мені, що це запитання — суто риторичне.

— Отже, про Ланре й Війну Творення. Стара-престара історія. — Він обвів поглядом дітей. — Сидіть тихо й слухайте, бо я розповім про осяйне місто, яке було колись, багато років тому, за багато миль звідси…

Колись давно й далеко був собі Мір Тарінієль.