Читати книгу - "Vivat Academia!"

Слов’ян нічого не сказав. Ляна видихнула крізь зуби і заходилася креслити нескладний візерунок. Те, що вона робить це правою рукою, дівчина збагнула, лише вивільнюючи Слова.

З якогось дива злякавшись за Слов’яна — візерунок був націлений саме на нього, і невідомо, що з ним могли вчинити безпечні, взагалі-то, Слова, спотворені Ляниною правицею, — дівчина скрикнула. Слов’ян миттєво обернувся:

— Що?

— Ні… нічого. — Накреслений правицею візерунок спрацював як треба. Вперше за півроку.

Але не так це дивувало Ляну, як отримана завдяки візерункові інформація. Згідно із нею, потенціал Слов’яна щодо застосування Слів становив десять одиниць за шкалою Олбрайта.

Абсолютний показник. Вище бути просто не може.

Але і такого бути не може! Наскільки знала Ляна, найкращі спудеї, що чинні, що колишні, мали близько дев’яти одиниць. У Айрен Купер було дев’ять цілих і одна сота; у Таєва — дев’ять цілих і три сотих. Можливо, Павло Святозір чи Ганна Гроно володіли кращими показниками, але десять…

Ляна не вірила тому, що відчувала.

Недивно, що Слов’ян міг виживати у боях і лісовими істотами. Із такими здібностями…

Водночас це все видавалося Ляні підозрілим. Досконалість завше викликала у дівчині недовіру. Ляна не була перфекціоністкою і добре розуміла: у найкращому на вигляд яблуці може опинитися черв’як. Недарма ж найсмачніше.

— Чекай на мене тут, — несподівано сказав Слов’ян. — Скоро повернуся.

«У випадку цього молодика черв’як — то його паршивий характер», — зробила висновок Ляна, коли Слов’ян без попередження зірвався з місця. Куди побіг, питається? З якою метою? Хоча б пояснив.

Ні, у нього не було часу пояснювати. Слов’ян жив тут і зараз: коли пояснювати, відчуття цього «зараз» губиться. Ляна розуміла.

Але стовбичити посеред стежки з сяючої трави їй ніяк не хотілося.

«Сподіваюся, Ела, Рися та Устина вибралися», — подумки зітхнувши, Ляна рушила уперед. Вона не збиралася свідомо порушувати вказівки Слов’яна, але й коритися їм не могла. Ляна ніколи не потребувала, щоб її всіляко захищали і оберігали, запихаючи собі за спину і позбавляючи можливості робити щось самій. Навпаки, вона радше запихала собі за спину інших. Те, що Слов’ян тепер намагався виставити її беззахисною леді з любовних романів, неймовірно обурювало.

Ляна знала, що може допомогти йому, і не збиралася лишатися осторонь у тому, що він замислив зараз.

Відстежувати Слов’яна дівчина навіть не намагалася. Він пересувався значно швидше за неї і орієнтувався у лісі набагато краще, тому Ляна просто йшла, куди ноги несуть.

«Якби з нами цього разу була Талія, — чомусь подумалося, — на дослідженнях».

Талія напевно не потрапила б у ту дурну пастку із «літаючими головами» і від істот відбивалася б з набагато більшою ефективністю.

«Я ж хотіла знайти їй подарунок, — пригадала Ляна. — Лісову квітку… ту, що цвіте лише ночами. Зараз ніч, можна було б…»

Думка урвалася, коли Ляна почула крики попереду. Дівчина побігла у тому напрямку, не звертаючи уваги на те, що срібляста трава під ногами перейшла у темну, звичайну. Втім, на освітлення це ніяк не вплинуло — світитися почали дерева. Лише не сріблястим, а зеленим.

Незабаром крики наблизилися. Ноги рухалися неохоче: у них відчувалася втома і тупий біль — давно вже Ляна стільки не бігала.

Але вона мала встигнути. Нічого не лишалося, крім як бігти далі.

Прагнучи якомога швидше дістатися місця подій, Ляна не встигла відскочити убік, коли з-за дерева із завиванням вилетіла простоволоса голова. Відбулося зіткнення: голову відкинуло назад. Вона ж бо була легша.

Отямившись і войовничо потрусившись, голова із бойовим криком полетіла до Ляни. Накреслити перший-ліпший візерунок дівчина не мала часу, відхилитися — тим паче. Залишалося тільки заплющити очі і визнати правоту Слов’яна стосовно її беззахисності.

— Тільки не це, — прошипівши крізь зуби, Ляна підвела праву руку вгору.

Сірим асфальтом забрано небо, сонця нема, як у ньому потреби, сірим бетоном закладено нас, час невблаганний, не рушиться час; сірий асфальт, і немає надії, сірий бетон, ми чекати не вмієм, сірим є світ, тільки кров є червона, сірим є біль, так все буде до скону, сірі слова з отих вуст, що сіріють, вже не діждемось Озерної Діви…

На мить Ляна побачила себе червоною тінню із зеленавим відтінком: тінь пульсувала у тому ритмі, в якому билося її серце. Поруч була ще одна тінь, несподівано велика, темно-жовта. Ця тінь майже не пульсувала, радше… палала? Сповнена ненависті і водночас жахливої безнадії, жовта тінь стрімко наближалася. Ляна задоволено кивнула: «Так. Лети сюди. До мене».

Вона відчула приплив збудження і темної радості, коли жовта тінь поєдналася з її власною.

…Коли Ляна отямилася, «літаючої голови» ніде не було. Крики, що лунали неподалік, також стишилися.

— Що тут трапилося? — Ідея висловити своє здивування була вочевидь не найкращою. Ляна ледве не підскочила від звуку власного голосу. Потому дівчина почула ще щось.

Хтось кричав. Не істота. Людина.

Слов’ян.

— От йолоп, — спересердя вилаявшись, Ляна поспішила туди, звідки чувся крик. У тому, що кричав саме Слов’ян, дівчина не мала жодного сумніву, а чому — і сама не знала.

Було у Слов’яні щось, добре їй знайоме. В уявлення Ляни про нормальну людину цей винищувач істот не вписувався ніяким боком, та здавався дівчині набагато впізнаванішим за ту саму «нормальну людину». Кого-кого, а Слов’яна Ляна точно ні з ким не переплутала б.

Незабаром Ляна досягла… озера. Невеличке за розмірами і напрочуд чисте, воно наче і не вписувалося у лісовий пейзаж. Вода в озері видавалася зеленою — все через світло, що його випромінювали стовбури навколишніх дерев.

— Слов’яне! — гукнула дівчина, озираючись. — Сло…

Голос Ляни увірвався, коли вона об щось спіткнулася. Роздивившись, що саме то було, дівчина тільки судомно зітхнула.

Половина розтрощеної голови під її ногами стікала жовтим слизом. Відчуваючи, як тремтять ноги, Ляна пішла далі. Тепер вона стовідсотково була впевнена, що стоїть на правильному шляху — частини «літаючих голів» траплялися дедалі частіше. Це свідчило про нещодавню присутність Слов’яна набагато переконливіше, ніж якби він видряпав на кожному дереві довкола напис: «Тут був я».

Шлях, вкритий жовтим слизом, привів Ляну до темного провалля лісової печери. Скидалося на те, що Слов’ян увійшов туди.

— І навіщо поліз. Дурний вчинок, — пробурмотіла Ляна, потому повторюючи «дурний вчинок» Слов’яна, тобто заходячи до печери.

Тут було темно. Ляна про всяк випадок схопилася рукою за стіну, щоб не