Читати книгу - "Син"

– З їх власної?

– Це вже з твоєї парафії, Адель, але, як на мене, було б важко повірити, що троє типів у наркодилерському лігві сиділи геть беззбройними. Вбивця забрав їхню зброю з собою, щоб ми не виявили, що він скористався нею.

– Твоя правда.

– Питання в тому, звісно, – вів далі Симон, прилаштовуючись за трамваєм, – чому для нього так принципово, щоб ми не знайшли першу кулю і порожню гільзу.

– Хіба це не очевидно? Відбиток від ударника дасть нам серійний номер пістолета, а Реєстр вогнепальної зброї дуже скоро приведе нас до…

– Дарма. Подивись на торець гільзи. Там немає номерного відбитка. У вбивці старий пістолет.

– Гаразд, – сказала Карі, подумки зарікаючись будь-коли надалі вживати вислів «це очевидно». – Тоді я не знаю, в чім річ. Але у мене таке відчуття, що ти наміряєшся сказати мені…

– Авжеж, Адель. Зараз у тебе в руках порожня гільза до того самого типу набоїв, що були застосовані вбивцею Айнете Іверсен.

– Так, розумію. Але по-твоєму…

– Я вважаю, що вбивця намагався приховати, що він також убив Айнете Іверсен, – сказав Симон і зупинився на жовте світло так різко, що водій у машині позаду роздратовано посигналив. – Він забрав порожню гільзу з місця вбивства Іверсен не тому, що – як я гадав спочатку – на ній був знак від ударника. Він зробив це тому, що вже планував друге вбивство і робив усе від нього залежне, щоб звести до мінімуму ризик, що ми виявимо зв’язок. Б’юся об заклад, що стріляна гільза, яку вбивця забрав з дому Іверсен, має той самий серійний номер, що й гільза, яку ми знайшли у шахті ліфта.

– Той самий вид набоїв… але дуже поширений. Хіба ні?

– Авжеж.

– То чому ти такий упевнений, що є зв’язок?

– Я не впевнений, – сказав Симон, дивлячись на світлофор так, наче то бомба з таймером. – Але тільки десять відсотків населення – шульги.

Вона кивнула. Спробувала застосувати власну аргументацію. Марно. Зітхнула.

– Я здаюсь. Твій хід.

– Калле Фаррісена прив’язав до батареї шульга. Айнете Іверсен застрелив шульга.

– Щодо першого – розумію. Але щодо Іверсен…

– Мені слід було розчовпати одразу. Кут прицілювання від порога до кухонної стіни. Якщо постріл, який убив Айнете Іверсен, був здійснений убивцею з правої руки і з того місця, яке я початково визначив, він повинен був стояти однією ногою на землі, збоку від вистеленої плитняком стежки, і на м’якому ґрунті мав би залишитися слід його черевика. Розв’язання цієї невідповідності, звісно, в тому, що він стояв обома ногами на плитняку, бо стріляв з лівої руки. Кепська поліційна робота з мого боку.

– Скажи, чи я права, – сказала Карі, спершись підборіддям на долоню. – Є зв’язок між справою Айнете Іверсен і потрійним убивством на фабриці. І вбивця не пошкодував зусиль на маскування цього зв’язку, боячись, що саме цей зв’язок як такий вкаже нам на нього.

– Дуже добре, офіцере Адель. Ти змінила перспективу огляду і своє положення, і тепер ти ясно все бачиш.

Карі знову почула роздратоване дудіння позаду і розплющила очі.

– Зелене світло, – сказала вона.

Розділ 23

Дощ уже так густо не періщив, але Марта однаково натягла свою куртку на голову, тим часом як Стіґ, діставши ключ, відмикав двері у підвал. Підвал, так само як гараж, був заповнений предметами, що в деталях розповідали історію родини: рюкзаки, кілочки для наметів, пара червоних черевиків на низькому ходу, що призначались, напевне, для якогось спорту, – вочевидь для боксу. Сани. Ручна газонокосарка, яку згодом замінила бензинова, що нині в гаражі. Велика прямокутна морозильна камера. Широкі полиці з лікерними пляшечками і банками для варення, обплетеними павутиною. Ключ на цвяшку і брелок з літерами, що колись позначали, до яких дверей той ключ. Марта зупинилась коло шереги лиж – на деяких з них досі зберігся бруд від катання на Великодні та Пасхальні канікули. Одна лижва, найдовша і найширша, розколота уздовж.

Щойно вони увійшли всередину будинку, Марта одразу зрозуміла, що в ньому ніхто не жив упродовж років. Можливо, їй підказав це специфічний запах пустки або шар пилу, – невидима патина часу.

Її здогад підтвердився, коли вони увійшли у вітальню. Тут не було жодного предмета, виготовленого в останнє десятиліття.

– Я приготую каву, – сказав Стіґ і пішов на кухню – прилегле приміщення.

Марта оглядала фотографії на камінній полиці.

Весільне фото. Подібність, особливо до нареченої, – просто разюча.

На іншій фотографії – ймовірно, зробленій років за два по тому – подружжя в товаристві двох інших пар. Марта інтуїтивно відчула, що всі три пари пов’язані не через жінок, а саме через чоловіків. Це підтверджувалося тим, що саме чоловіки були дуже схожі один на одного. Схожі своїми однаковими, дещо зухвалими позами, впевненими усмішками, тим, як вони домінували кожен у своєму просторі – як альфа-самці, що ревниво оберігають свою територію. Гідні один одного, подумала вона.

Вона вийшла на кухню. Стіґ стояв спиною до неї, схилившись до холодильника.

– Ти знайшов каву? – запитала вона.

Він повернувся до неї, швидко зірвавши з дверей холодильника жовтий листочок-самоклейку із запискою і сунувши його в кишеню штанів.

– Так, – сказав він і відчинив шафу над раковиною.

Він відміряв кави у фільтр, налив води в кавоварку і швидким звичним рухом увімкнув її. Скинув піджак і повісив його на спинку одного з кухонних стільців. Не того, що стояв найближче до нього, а того, що був ближче до вікна. На свій стілець.

– Ти тут мешкав, – заявила вона.

Він кивнув ствердно.

– Ти дуже схожий на свою матір.

Він похмуро всміхнувся.

– Так усі казали.

– Казали?

– Моїх батьків уже нема на світі.

– Тобі їх бракує?

Вона вмить побачила, як змінився вираз його обличчя. Як простим, майже банальним питанням вона його вразила, наче увігнавши клинок у незахищене кольчугою місце. Він двічі кліпнув очима, розтулив і стулив рота, так ніби від несподіваного і пронизливого болю втратив дар мови. Він кивнув і обернувся до кавоварки, щоб поправити кавник, що й без того правильно стояв у нагрівачі.

– Твій батько на тих фотографіях видається дуже вольовим.

– Таким він і був.

– У ліпшому сенсі?

Він знову повернувся до неї.

– Так, у ліпшому сенсі. Він дбав про нас.

Вона кивнула. Вона думала про свого власного батька, який уособлював протилежний тип характеру.

– А ти потребував турботи?

– Так, – коротко всміхнувся він, – потребував.

– А в чім річ? Ти про щось подумав?

Він знизав плечима.

– Про що? – повторила вона.

– Та ні… я бачив, як