Читати книгу - "Гаррі Поттер і таємна кімната"

— Гаррі, а як по-твоєму — це Мелфой? — запитав Ерні.

— Ні! — Гаррі заперечив так рішуче, що Ерні й Анна глянули на нього з неабияким здивуванням.

Наступної миті Гаррі помітив щось таке, що аж ударив Рона по руці своїми ножицями.

— Ой! Ти що!..

Гаррі показував на землю. Там, на відстані півметра від них, швидко бігли великі павуки.

— О… ти ба!.. — марно силкувався зобразити радість Рон. — Але ж ми не можемо зараз кинутися слідом за ними.

Ерні й Анна зацікавлено прислухалися. Гаррі дивився, як тікають павуки.

— Таке враження, що вони біжать до Забороненого лісу.

Рон засмутився ще більше.

Коли задзвенів дзвоник, професорка Спраут відвела учнів на урок захисту від темних мистецтв. Гаррі й Рон трохи від них відстали, щоб спокійно перекинутися словом.

— Нам знову потрібен плащ-невивидимка, сказав Гаррі. — Можна взяти з собою Ікланя. Він звик ходити з Геґрідом до лісу, — може, стане нам у пригоді.

— Гаразд, — озвався Рон, нервово крутячи свою чарівну паличку. — Е-е… чи… А чи нема в тому лісі вовкулак? — додав він, коли вони сіли на свої звичні місця в самому кінці Локартового класу.

— Там є багато цікавого. Наприклад, кентаври, єдинороги… — уникаючи відповіді на запитання, сказав Гаррі.

Рон ще ніколи не був у Забороненому лісі. Гаррі уже раз туди ходив, і сподівався, що йому більше ніколи не доведеться бувати там знову.

Раптом до класу влетів Локарт, і здивовані погляди учнів прикипіли до нього. Усі вчителі були тепер похмуріші, ніж звичайно, але Локарт і далі випромінював життєрадісність.

— У чому річ? — бадьоро вигукнув він. — Чому такі понурі обличчя?

Учні роздратовано перезирнулись, але ніхто не зронив і слова.

— Невже ви не зрозуміли? — почав терпляче, ніби до них туго доходило, розтовкмачувати їм Локарт. — Небезпека минула! Злочинця вже забрали!

— Хто це сказав? — засумнівався Дін Томас.

— Юначе, міністр магії не арештував би Геґріда, якби не був на сто відсотків переконаний у його провині, — сказав Локарт таким тоном, ніби пояснював, що два плюс два — чотири.

— Ще й як арештував би! — заперечив Рон голосніше за Діна.

— Насмілюся думати, що про Геґрідів арешт я знаю трі-і-шечки більше за тебе, містере Візлі, — самовдоволено вимовив Локарт.

Рон почав був сперечатися, що він так не вважає, але замовк на півслові, коли Гаррі щосили штурхонув його під партою.

— Нас там не було, ти що, забув? — зашипів він.

Але неприємна Локартова веселість, його натяки на те, що він ніколи не довіряв Гегрідові, упевненість, що все найгірше вже позаду, так роздратували Гаррі, що він був ладен жбурнути "Упертих упирів" прямісінько в тупу Локартову фізіономію. Але замість цього він нашкрябав Ронові записку: "Зробимо це сьогодні".

Рон прочитав, ковтнув повітря і скоса глянув на порожнє місце, де зазвичай сиділа Герміона. Це, мабуть, додало йому духу, і він кивнув на знак згоди.

*

У ґрифіндорській вітальні тепер завжди було повно учнів, що не мали права нікуди виходити після шостої вечора. Їм було про що поговорити, тож вітальня порожніла тільки опівночі, або й пізніше.

Відразу після вечері Гаррі витяг зі своєї валізи плаща-невидимку й просидів на ньому цілісінький вечір, чекаючи, коли нарешті всі підуть спати.

Фред і Джордж запропонували Гаррі й Ронові зіграти кілька партій у вибухові карти. Джіні була глядачем, вона принишкло сиділа в улюбленому кріслі Герміони. Гаррі й Рон навмисне програвали, щоб швидше закінчити партії, проте, коли Фред, Джордж і Джіні нарешті пішли, було вже далеко за північ.

Гаррі й Рон зачекали, поки зачиняться двері обох спалень, а тоді схопили плаща, накинули його на себе і полізли в отвір за портретом.

Почалася ще одна нелегка мандрівка замком, бо треба було ухилятися від численних учителів. Нарешті дійшли до вестибюлю, уважно, щоб не зарипіти, прочинили дубові вхідні двері і вийшли в місячну ніч.

— Знаєш, — раптом сказав Рон, коли вони йшли темним полем, — може статися, що ми заберемося в ліс і нікого там не знайдемо. Ті павуки могли бігти зовсім не туди. Звичайно, здавалося, ніби вони рухаються у цьому напрямку, але…

Ронів голос був сповнений надії.

Вони підійшли до Геґрідової хатинки, що мала сумний і понурий вигляд, бо жодне її віконце не світилося. Коли Гаррі відчинив двері, Іклань, побачивши їх, ошалів з радості.

Непокоячись, що він своїм гучним гавкотом побудить увесь замок, вони поспіхом нагодували його цукерками з меляси, що лежали в бляшанці на каміні. Цукерки відразу склеїли його щелепи.

Гаррі лишив плаща-невидимку на Геґрідовому столі. У чорному мороці лісу він був не потрібний.

— Ікланю, гуляти! — Гаррі поплескав собаку по лапі, і той услід за ними радісно вискочив з хати, побіг на узлісся і задер лапу біля високого явора.

Гаррі витяг чарівну паличку, промовив: "Лумос!", і на її кінчику засвітилося слабеньке світло, достатнє, щоб побачити, чи є на стежці павуки.

— Класна ідея! — похвалив його Рон. — Я б засвітив і свою, але знаєш… Вона ще вибухне абощо…

Гаррі поплескав Рона по плечі і показав на траву. Два самотні павуки тікали від світла палички в затінок дерев.

— О'кей, — зітхнув Рон, приготувавшись до найгіршого. — Я готовий. Ходімо.

І вони в супроводі Ікланя, який бігав довкола, обнюхуючи коріння й листя, заглибилися в ліс. При світлі чарівної палички вони простували за довгою вервечкою павуків, що бігли уздовж стежини. Так вони йшли хвилин із двадцять, не розмовляючи й уважно прислухаючись до всіх інших окрім тріску гілочок і шелесту листя, звуків. Згодом, коли ліс став такий густий, що вже не було видно зірок над головою, а чарівна паличка жевріла самотнім промінчиком у суцільному морі темряви, вони побачили, що їхні павуки-провідники звертають зі стежки кудись убік.

Гаррі зупинився, щоб розгледіти, куди вони прямують, але, крім невеличкої освітленої смужки, не було видно нічого. Він ще ніколи не заходив так далеко в цей ліс і добре пам'ятав, що минулого разу Геґрід радив йому не сходити зі стежки. Але ж Гегрід зараз далеко, можливо, в тюремній камері Азкабану, і він чітко їм сказав: треба йти слідом за павуками.

Щось вологе торкнулося Гарріної руки — він відсахнувся, наступивши Ронові на ногу, — але то просто Іклань ткнувся в нього носом.

— Ну що, підемо? — запитав Гаррі. У світлі чарівної палички він ледве