Читати книгу - "Місто заклиначів дощу"

— Мені дуже шкода, — сказала Еліза, — але інакше ми не могли зробити. Ми надто поспішали. Ви повинні мені пробачити.

Босуелл відмахнувся.

— Дрібниці. Не картайте себе — адже завдяки вам я тепер на волі. — Він кинув на Елізу багатозначний погляд, який змусив її зашарітися. — Але, незважаючи на це, найбільше мені бракує моєї знаменитої шкіряної сумки з фотоприладдям. Мабуть, вона потрапила до рук заклиначів дощу.

— Помиляєшся, Гаррі, — заперечив Гумбольдт. — Вона потрапила в річку Колка, а звідти течія винесла її в Каману. Там її і вивудив рибалка-індіанець. Потому був цілий ланцюжок неймовірних випадковостей, у результаті яких одна із знятих тобою пластин опинилася в мене.

— Рідкісна удача, а може, і сама доля, — неголосно сказав Босуелл. — Правду кажучи, я зовсім уже втратив надію. Мені здавалося, що я більше ніколи не побачу неба над головою.

Він перегнувся через парапет, насолоджуючись вітром, що куйовдив його волосся і надимав куртку.

— А що трапилося з вами, коли верталися назад? — запитав Оскар. — На вас хтось напав?

— Думаю, то був уку пача. В околицях міста вони живуть всюди, використовуючи як притулки розколини та печери. Пекельні істоти, справжнє лихо для місцевих жителів. Найчастіше вони з’являються під покривом ночі. Я бачив їх і раніше, і навіть сидячи у в’язниці пережив нічний напад такої мерзенної тварюки. Бр-р-р, страшно й згадувати!..

— Які вони з себе, ці істоти? — запитав Гумбольдт.

— Вони здоровенні, метрів два з половиною завдовжки, іноді навіть більше. Забарвлені так, що коли дивитися згори, їх не відрізниш від каменів і піску. Зуби, як у тигрової акули, а кігті, як у мурахоїда, тільки їх значно більше. Велике черево і довгі суглобисті кінцівки. Спинний панцир усіяний отруйними стрілами-колючками, які тварина пускає в хід при кожній слушній нагоді.

Гумбольдт швидко поглянув на своїх супутників — усі вони добре знали, про кого йде мова, але не встиг сказати ні слова.

Порив вітру приніс із протилежного боку ущелини розкотистий звук пострілу. За ним — ще два. Звук багато разів відбився від скелі, але попри це можна було приблизно визначити напрям, звідки він лунав.

Стріляли десь там, де Гаррі Босуелл зробив свої перші знімки.

Сутичка з чудовиськом не минулася безслідно. У верхній частині гомілки Волкріс тяглася глибока кривава рана, яку слід було негайно обробити і перев’язати. Ударившись об скелю, вона, судячи з усього, вивихнула плече, і тепер кожен різкий рух завдавав жінці гострого болю.

Максові залишалося тільки сподіватися, що обидва ці ушкодження не такі серйозні, як здаються, бо без Волкріс йому не прожити і двох днів серед цієї ворожої природи.

Лише одну обставину можна було б назвати позитивною: з того часу, як він витягнув свою супутницю з прірви, вона почала ставитися до нього набагато доброзичливіше. Ні, це не було дружньою сердечністю, але, принаймні, вона припинила поштурхувати його.

— Можливо, я можу хоч чимось допомогти? — запитав він, дивлячись, як важко дається їй кожен крок. — Я міг би нести ваш рюкзак і сумку.

Вона обернулася, коротко поглянула на нього своїми смарагдовими очима і ствердно кивнула. Проте не стрималася, щоб не сказати ущипливо:

— Ви перетворюєтеся на справжнього кавалера, Пеппере.

Скинувши рюкзак із плеча, здоровою рукою вона перекинула його Максові.

— Це мало б прийти вам до голови ще в Сан-Франциско, — відрізав він. — Коли я один проти шістьох кинувся рятувати вашу особу.

Ледве помітна усмішка з’явилася на її обличчі.

— Але ж ви тоді ще нічого про мене не знали, — зауважила вона.

— Тим паче, — посміхнувся Макс.

У цю мить із протилежного боку ущелини пролунав тривожний звук сигнального ріжка. Він ставав усе голоснішим, а луна підхоплювала і посилювала ці гугняві рулади.

Макс скинув угору бінокль і направив його в той бік, звідки доносився сигнал, а за кілька секунд вигукнув:

— Вони наближаються!

Власне, бінокль був уже ні до чого — крізь серпанок легкої хмарності виразно виднілися різноколірні вітрила двох повітряних суден, що мчали з великою швидкістю.

— Там почули постріли. Що робитимемо?

— Ховатимемось, — відповіла Волкріс, — що нам ще лишається? Униз і в зарості. Хутчій!

Укриття знайшлося під кроною приземкуватої, але густої акації, перед якою був голий скельний виступ. Звідси можна було, залишаючись непоміченими, спостерігати за маневрами повітряних суден.

Насамперед вони попрямували туди, де Волкріс билася з велетенською комахою. Потім віддалилися від скельної стіни метрів на двісті, після чого одне судно полетіло на схід, а друге — прямо туди, де ховалися втікачі.

У міру того, як цей фантастичний літальний апарат наближався до них, Макс зміг розгледіти, що він являв собою щось подібне до легкої яхти з витонченими обводами корпусу і далеко виступаючими з бортів балансирами, на яких були закріплені напівпрозорі лопаті горизонтального стерна. Позаду вітрила виднілася складна система тросів і розтяжок, усередині якої розташовувався сигароподібний балон. Напевно, в ньому й містився невідомий газ, що створював піднімальну силу. У хвостовій частині судна розташовувалися два повітряні гвинти, що рухали його.

— Погляньте — на борту лише одна людина! — прошепотіла Волкріс. — Мабуть, спостерігач. Але судно виглядає досить містким і потужним, щоб прийняти на борт набагато численніший екіпаж.

Макс витріщив очі.

— Ви збожеволіли! Що ви задумали?

— У нас просто немає вибору, — сказала жінка. — Я не знаю, скільки зможу протриматися з цією раною. Рано чи пізно почнеться запалення. Ми уявлення не маємо, куди веде ця дорога, крім того, нам потрібні вода і їжа. На цій штуковині ми