Читати книгу - "Факультатив твоїх почуттів, Вікторія Вашингтон"

 І ми занурюємося в нове заняття, щойно я сідаю поруч із ним. Щоправда, зануритися з головою дуже складно, коли ми перебуваємо настільки близько. Мені постійно хвилююче від цієї близькості. Рома часто поправляє мої руки, щоб могла зручніше тримати гітару, і направляє пальці на потрібні струни. Як тут зосередишся?

 Нас переривають раптово. Саме тоді, коли я розумію, що настільки інтимну атмосферу між нами неможливо терпіти і збираюся нарешті зробити хоч щось, як і хотів Рома.

 Лунають голоси у вітальні, а слідом і стукіт у двері кімнати Барінова.

 Його батьки, які прийшли раніше додому і одразу запримітили мої кросівки в передпокої, дуже зраділи моєму візиту і зайшли, щоб покликати попити чаю.

 Природно, не можу сказати за батька Роми. Той, як зазвичай, виглядав серйозним і був небагатослівним. Але, тим не менш, сидів разом із нами і слухав мої розповіді до самого кінця. Поки Барінов не почав мене проводжати.

 Зараз уже точно немає сенсу сперечатися, відмовляти і думати, що провести мене — це лише привід для батьків. У тому, що Барінов доведе прямо до вхідних дверей моєї квартири, немає жодних сумнівів.

 Так і відбувається. Усю дорогу ми зберігаємо мовчання — мабуть, не тільки на мене вплинула ця виснажлива атмосфера, що витає в його кімнаті. Лише коли опиняємося в моєму під'їзді, Рома вимовляє звичне:

— На добраніч, Ілоно, — на його губах грає звична напівпосмішка.

 Можу посперечатися, що тепер уже точно знаю, що саме станеться наступної хвилини. Тільки граю на випередження.

 Швидким і незграбним рухом наближаючись до Роми, стаю навшпиньки й торкаюся його щоки своїми губами. Виходить змазано й квапливо. Від власної рішучості голова обертом іде і ноги одразу стають ватяними.

 Віддаляюся трохи і проводжу язиком по губах, німіючих і гарячих.

 Ніби й досі відчуваю на них тепло його шкіри і трохи колючу щетину, яку навіть не видно, але, як виявилося, можна відчути.

 Мій жест не залишився непоміченим — розумію, коли наші погляди зустрічаються.

І мені ніби під дих хтось б'є моментально. Можу сміливо посперечатися на мільйон доларів, що ніколи раніше не бачила в очах Роми стільки живих і яскравих емоцій.

 Мені складно зрозуміти, які саме почуття зараз у ньому переважають. Те, що я знаю напевно — їх зародила я. Одним лише, чорт забирай, безневинним дотиком.

Значить, не тільки Рома може керувати моїми емоціями, а й я маю якусь владу над ним?

 Ця думка розривається в голові, немов феєрверком.

 Я надто пізно ловлю себе на тому, що роздумуючи над цим, витріщаюся на Ромині губи.

 Занадто пізно, щоб відвести погляд, бо Рома вже вловив його.

 Буквально фізично відчуваю, як повітря між нами стає більш напруженим.

— Надобраніч, Ромо, — не знаю, як мені вистачає сил сказати це, натягнути на губи дражливу посмішку і швидко забігти у квартиру, зачинивши за собою двері.

 Коли опиняюся на своїй території, серце нещадно хоче вибитися з грудної клітки.

 Це міг бути наш перший поцілунок. Немає жодних сумнівів у цьому. Але чомусь мені захотілося ще пограти в кішки-мишки. Ще хоча б мить не псувати цю незриму нитку, що з'єднує нас і ось-ось стане абсолютно явною.

 Нам подобається грати одне з одним, відтягуючи неминуче.

 І, здається, сьогодні гра максимально добігла кінця і дала зрозуміти, що пора все обговорити.

 Тільки ось цього вечора, листуючись із Ромою перед сном, я навіть припустити не могла, які фінти може крутити доля.

 Такі, після яких незрима червона нитка навряд чи зможе знайти потрібний шлях, щоб звести двох людей.