Читати книгу - "Доньки-матері, або як (не) завагітніти від зятя., Нонна Задніпряна"

– Смажать устриць? – Аліна з недовірою подивилася на хлопця. – Що ти за дурню таку несеш? Хто ж устриць смажить?

– Чому дурню? – образився хлопець,– Їхній новий кухар – канадець, і його фірмова страва – устриці у фритюрі.

Аліна була явно заінтригована, але щоб не виглядати село-картопля, вона з розумінням кивнула:

– А, ну якщо канадієць, то ясно.– і щоб показати свою всебічну обізнаність додала, –  В канаді і огірки в цукрі консервують.

– То як?

– Що як? – Аліна з вдаваним подивом подивилася на нього.

– Ну, в ресторан ідем?

Аліна розуміла, що поїсти в ресторані смажених устриць краще, ніж стругати вдома ввечері корисний салатик. Тим більше “Шато рояль” – п’ятизірковий ресторан, а не макдональдс, і наступний раз її туди покличуть мабуть не скоро. Вона важко зітхнула, і підкотивши очі томно промовила.

– Ну, хіба що на пару смажених устриць…

– Домовились! – Андрій посміхнувся. – Чекаю тебе із сьомої до пів на дванадцяту. Чи краще машиною з офіса забрати?

Аліна вкотре зміряла його поглядом, ніби намагаючись знайти ще якусь ваду.

– Тільки якщо це буде не бусик “Кабельні Мережі Х”.

Андрій розсміявся. 

– Ні, буде не бусик.

І з цим пішов з офіса.

Ввечері він заїхав за Аліною і вони поїхали у “Шато Рояль”. Вишуканий інтер’єр, жива музика, справжні троянди на кожному столику і фонтан у дворі – все це розтопило Алінину пиху. Вона навіть почала подумувати, що можливо є ще й третя категорія айтішників.

Для них було зарезервовано столик біля фонтану, вони всілися, і офіціант приніс меню. Після кількох хвилин читання і морщення лоба Аліна нарешті запитала:
– Ну, і де ж тут смажені устриці?
– А що, у меню нема? 

– Ні…– Аліна почала підозрювати, що її підступно надурили.

– Дивно… Ну, добре почекай хвилинку.

Андрій зник всередині ресторану, обійшов колону і наштовхнувся на офіціанта.  

– О! Ти мені якраз і потрібний. Слухай, моя дівчина щойно приїхала з Канади. У них, уявляєш, їдять устриць смажених у фритюрі. Попроси, будь ласка, що там пару штук до картоплі у фритюр кинули. Я доплачу за ексклюзивність. Окей?

– Чом би й ні? – офіціант дружньо знизав плечима. – Будь який каприз, як то кажуть…

– От і добре.– Андрій поплескав офіціанта по плечу й повернувся до Аліни.

– Зроблять. Сказали, що не встигли нове меню надрукувати.

Аліна кивнула. До устриць їй було їй байдуже. А от ресторан дуже сподобався.

Вони замовили португальське “вінью верде”. Цокнулись. Андрій зробив чималий ковток і запитав.

– Слухай, а ваш замдиректора непогано заробляє, га?

– Може й непогано. А тобі що до того?

– Так… цікаво просто. Чи тебе гроші не цікавлять?

– В сенсі “не цікавлять”? – образилась дівчина,– Я що дурна? Звісно цікавлять.

– А скільки він заробляє?

– Ну, звідки ж я знаю? Він мені не звітує. Тим більше він “родич”...– і вона показала пальцем у небо.

– Припустимо, я знаю, чий він родич. І скільки він може заробляти як “родич”?
– Кажу тобі, не знаю! Ти мене взагалі навіщо сюди притяг? Про статки мого боса розпитувати? Ти що, його пограбувати в день получки збираєшся? – Аліна з підозрою і роздратуванням зиркнула на Андрія.

– Не збираюся я нікого грабувати в день получки.– Андрій розсміявся відкинувшись на спинку стільця.– Ти ж казала, що тебе гроші цікавлять, а сама кажеш, що навіть не знаєш, яка в замдиректора зарплата…

– А я чужі гроші не рахую! – образилась дівчина.– Мене свої гроші цікавлять.

– А я про твої гроші і кажу. Були його – стали твої. Знаєш, якщо щось в одному місці зникло, то в іншому – з’явилось.

– Ти що, його сейф сьогодні відкрити хтів, але часу не вистачило? Ти грабіжник?

Аліні раптом захотілося вскочити з місця й втекти. Вона взялася за підлокітники стільця. Андрій побачив її намір, але зробив вигляд, наче нічого не помітив.

– Я не вмію відкривати сейфи. Та й він не ховає туди гроші.

– А звідки ти знаєш? – здивувалася Аліна.

– Бо я – айтішник. Я можу побачити скільки у кого на рахунках є. І змусити грошенята перебратися з одного рахунку на інший…

– То це ж все одно пограбування… Ти – грабіжник. І я не можу дозволити, щоб ти пограбував фірму, яка платить мені зарплату. Прощавай…

– Стривай. Грабіжник – ваш Сергій Павлович. А я хочу пограбувати грабіжника.

Розум дівчини працював на грані можливостей.

– А кого грабує Сергій Павлович?

– Державу.

– То держава нехай його і покарає…

– Так, держава покарає. Відбере всі гроші, разом із твоїм мільйоном…

Брови Аліни підскочили:

– Моїм мільйоном?

– Так. Ми поцупимо в грабіжника награбоване, і ти отримаєш мільйон.

– Гривень?

– Звісно ж гривень. Ми не в Америці.

Але Аліна була згодна й на мільйон гривень. Це теж величезні гроші. Вона тоді зможе… Дівчина тільки зібралася уявити, що вона зможе купити на ці гроші, як її знов потурбував Андрій:

– Ну, то як?

– Що “як”? Це ти кажи “як”. Мені гроші треба.

– Оце ділова розмова! Тоді слухай уважно: мені треба, щоб ноут Сергія Павловича був у нього в кабінеті, і залишався активни принаймні хвилин п’ятнадцять, поки через приблуду яку сьогодні встановив, я залізу туди і поцуплю необхідну мені інформацію: паролі, коди і так далі. Але мені треба, щоб у цей час Сергій Павлович не бачив, що хтось нишпорить у нього в ноуті. Зрозуміла?
– Зрозуміла. Ти залізеш в його ноут, а я маю його в цей час відволікати. Так?

Андрій схвально кивнув:

– Молодець! Здається, мені повезло з напарником.

– А як я маю його відволікати?

– Як жінка, Аліно, як жінка…