Читати книгу - "Порожнє небо, Радек Рак"

Усе минулося, коли хлопець непомітно вибрався з будинку. Дощ зі снігом падав на гарячого лоба і приємно холодив. Надворі не було ані лялечки. Крок за кроком, смолистою темрявою вулиць — бо світла було стільки, скільки скупого відсвіту проникало крізь зачинені віконниці будинків, — аж поки Толпі не опинився під мурами Старого Міста та Тринітарською вежею.

По той бік, за укріпленнями та зведеними ересківцями барикадами, палали нечисленні вогнища. Палали під навісами та у бляшаних діжках, бо снігова мжичка накривала все мокрим саваном, і вологість пролазила, де тільки могла — а могла вона пролізти, здавалося, будь-куди. Між іржавими плямами вогню раз у раз шмигали темні постаті: революція не спала.

На мурах, як не дивно, було майже порожньо, і Толпі зустрів лише кількох людей. Переважно старих, бо старі чимало бачили в житті й не довіряли чародійським бар’єрам. Якийсь беззубий дід під прихистом Краківської башти смоктав цигарку й завзято чистив довгу, майже в чотири лікті, фузею. Фузея була стародавня, схоже — дульнозарядна, виглядала як релікт прусських війн.

— Гадаєте, що вони прийдуть? — заговорив до нього Толпі.

— Прийдуть, не прийдуть — це ніхуя невідомо, — дід сплюнув погаслий недопалок, що звисав з його губи. — Але якщо прийдуть, то першому, що поткне сюди свого носа, я той ніс відстрелю разом із рештою морди, — він висякався на бруківку, спершу з лівої ніздрі, потім з правої. — Тож помагай мені Бог. Амінь, сука.

Вітер набирав силу й кусав крізь плащ крижаними іклами. Толпі залишив діда на його посту й пірнув у нішу в мурі Тринітарської вежі, а вже у ніші знайшов низенькі дверцята, штовхнув їх хутенько та заліз досередини.

Темні нутрощі спокушали теплом і костельним запахом старого дерева. Хлопець намацав забутий смолоскип, обгорнув його знайденим у кутку шматтям та підпалив сірником. Сірники трохи відволожилися, але сухе шмаття зайнялося вже після четвертої спроби.

Усередині вежі було темно і затишно. Стрімкі сходи та дерев’яні майданчики здіймалися над головою Толпі павучою конструкцією, легкою і заплутаною, як кістяк якоїсь допотопної істоти або ребра корабля. Тут і там у цілковитій темряві поблискували важкі тіла дзвонів. Дзвонів було дуже багато, і всі вони нагадували дивовижних сплячих створінь.

І підлога, і сходи були поцятковані чимось білим — напевне, пташиним послідом. Від каміння підлоги відгонило холодом, але дерево було теплим і ласкавим. Толпі обережно піднявся рипливими сходами нагору, на перший з незчисленних майданчиків.

Вище, все вище, аж до задишки, аж до пульсування крові в голові. Толпі присів у віконній ніші, скинув униз дохлого голуба із перебитим хребтом, усівся зручніше. І коли почав споглядати вгору та вниз, у темний колодязь вежі, то усвідомив, що білі плями — це й справді гівно, але не пташине. Щось ворухнулося під билом найближчого дзвона, всередині на мить щось сріблясто зблиснуло, хтось протягло перхнув, і білий патьок упав з-під бронзового капелюха.

Як за командою, нутрощі інших дзвонів теж зблиснули місячним сяйвом, один за одним. Сходи, поручні та майданчики залило біле світло, в якому було видно кожен сучок та кожну скіпку, а тіні зробилися різкими, майже чорними. Деякі із дзвонів, ті, що менші, хиталися, коли з них вилазили комахоподібні істоти з волохатими лапками та шкуруватими крилами. Вежу наповнило тихеньке клацання, яке лунало скоріш десь углибині мозку, ніж у вухах: високий, неприємний звук, наче перегукування кажанів над озером літнього вечора.

Найближче зі створінь вилізло на балку свого дзвона, зміряло Толпі загадковим поглядом сотень фасеткових очей, чорних і лискучих, наче опали, раз у раз вистромляючи з писка метеликову трубку, мов перевіряючи на смак повітря перед собою.

Хлопець зіщулився і втиснувся у нішу якомога глибше, але істота припинила звертати на нього увагу, легенько зашемріла крилами та зірвалася в політ, угору, ввись, аж під самий шпильчастий дах вежі, де інші створіння вже описували сяючі дуги та кола, залишаючи за собою зоряний відсвіт. Шмуррр, шмуррр, шемріли вони крильми, наче великі комахи, раз у раз непорушно завмираючи в повітрі. І було в їхньому польоті щось таке, що Толпі не міг відірвати від тих істот погляду і дивився на них із роззявленим ротом: навіть визирнув з ніші, мало не випав, скрутивши собі в’язи, аж ось одна з місячних комах підлетіла до нього близько-близенько, на відстань витягнутої руки. То ти летиш, Толпі, чи ні? Чи хочеш сидіти отак і витріщатися до світанку? — прошелестіла вона.

Ну, Толпі й всівся на неї, судомно вчепившись пальцями в пух, яким поріс хребет створіння: м’який, наче мох чи ранковий сон. Тіло комахи тремтіло та вібрувало: низько, приємно, як муркотять коти.

А потім хлопець уже не мав часу ні про що думати, бо створіння стрімко гайнуло вгору, минаючи близькі дзвони, балки та товсті крокви. Зробило коло під бронзовим ковпаком Тринітарської вежі та помчало назовні крізь одне з дугових вікон — так різко, що Толпі ледь встиг прихилити голову і притиснутися до спини створіння, інакше б розбив череп об дерев’яну фрамугу.

Високо, дуже високо, ніч холодна, оксамитова на дотик. Старе Місто перебувало у тривожному, сповненому очікувань сні, все сповите у темряву. На східному кінці собор і навколишні палаци світять щербинами згарищ. Так само, хоча й меншою мірою, на західному кінці Старого Міста: зруйновані будинки єврейського кварталу нагадують дірки від вибитих зубів. Але куди страшнішими здаються будинки у Краківському передмісті, в Змійгороді та на Бернардинській, де на тлі вогню видніють темні силуети ересківців.

Найкраще освітлена броварня: великі вогнища, що палають на площі, відкидають руду заграву на червоно-чорну цеглу будинку. Броварню наче обхлюпало кров’ю. Навколо вогнищ люди або сплять, або сидять навпочіпки. Хтось танцює, задурений горілкою, як під час якогось диявольського свята. Далекий відблиск вогню згущується зернистим, заіржавленим напівмороком в ущелинах вулиць — і далі, серед кришталевих садів Мадам на Королівському ставку. Ще далі, за ставком, чорною тушею зі сталі, цегли та скла здіймається завод Плаге та Лашкевича — темрява на тлі темряви, запльований сухотним гнівом залізний дракон: сім голів, десять рогів-труб.

Толпі на спині сяючої комахи важить, здається, менше за повітря. Ніч кидає його вгору і вниз. Усе дивовижно легке, і Толпі здається, що він п’яний, але п’яний тим найчудовішим способом, коли зникає безглузде белькотіння зайвих думок і залишаються лише найважливіші, найясніші, іскристі, які горілка поєднує в нові сузір’я, відкриваючи нові зв’язки та сенси.