Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

— З Анастасією? — перепитав я здивовано.

— З нею. Та хто я — простий лікар і хто вона — зірка російського екрана! Шансів на те в мене немає. Але ж організм вимагає жіночої уваги. Тому я лягаю з якоюсь медсестрою, але уявляю, що насправді з Анастасією. Розумієте? — він подивився на мене, побачив моє здивування. — Ви що, ніколи не уявляєте, коли злягаєтеся?

— Ніколи. А для чого? Жінка є, що там іще фантазувати? — спитав я. Лікар махнув на мене рукою.

— Приземлена ви людина, Іване Карповичу! Це, мабуть, через відсутність освіти щодо цього питання. Освіта надає людині крила для мрій та фантазій. Ну, добре, — лікар був явно розчарований моєю дикістю. — Отже, у столиці, та й в інших великих містах серед вищих класів популярні всілякі ігри, які мають роздмухувати вогонь пристрасті. Серед тих ігор і зв’язування, яке часто супроводжується шмаганням.

— Ігри? — скривився я. — Щоб тебе шмагали? Хай Бог милує!

— Ну так, посполитим це видається дивним, бо їх нещодавно піддавали тілесним покаранням на законних підставах, і сідниці їхні ще пам’ятають ті суворі часи. Але вищі класи були звільнені від тілесних покарань уже давно, тому можуть сприймати шмагання чи зв’язування як гру. Здається, що покійний теж у ці ігри грав. Звідти і сліди на руках, — сухо пояснив лікар.

— Зрозуміло. А от подивіться, що то в носі у покійного, біленьке? — попросив я.

Лікар зазирнув, потім узяв пінцет, поліз у ніс, щось дістав, понюхав, посміхнувся.

— Ось і підтвердження моєї версії. Схоже, покійний вживав кокаїн. Це ліки, які дарують чудовий настрій і на деякий час сповнюють сил. Але до них дуже швидко можна призвичаїтися, тож треба бути обережним.

— Я чув про кокаїн, — кивнув я, щоб лікар не вважав мене якимось селюком.

— Чи не від пані Анастасії? — поцікавився лікар.

— На що ви натякаєте?

— Я чув від одного знайомого, що пані Анастасія любить підбадьоритися кокаїном.

— Нічого про це не знаю, — збрехав я, бо ж дещо знав. — То вживання кокаїну могло бути причиною самогубства?

— Ні, від кокаїну люди дуріють і веселяться. Можуть випадково випасти з вікна чи потрапити під трамвай, але не лізуть у зашморг. Звісно, депресія може наздогнати після того, як дія кокаїну закінчується. Думаю, покійний вживав кокаїн лише під час злягань, для загострення почуттів, — пояснив лікар.

— Можливо, і так. А ось це що таке? — Я вказав на розкритий рот покійного.

— А що? — не зрозумів Воздвиженський.

Я витягнув двома пальцями язик.

— О! — аж скрикнув лікар і почав придивлятися. — Кінчик язика відкушений! Таке буває під час борсань у зашморгу. Хоча... Все-таки доведеться робити розтин.

Лікар схопився за інструменти, я відійшов.

— Не любите дивитися, як людей ріжуть, га, Іване Карповичу? — спитав лікар.

— Не люблю, — визнав я.

За кілька хвилин лікар сповістив мені дивну річ.

— Покійний відкусив собі кінчик язика перед самою смертю, але трохи раніше того моменту, коли помер. Бо кров устигла натекти у рот. Але в шлунку її немає. Тобто все відбувалося так: покійний поліз у зашморг, а коли зробив останній крок, прикусив язик. Потім були борсання у зашморгу, під час яких він відкусив кінчик язика, а в рот набралася кров, яка не могла текти далі, бо горло стискала мотузка. Покійний був сильною людиною, потужні м’язи на шиї, але не товстий, вага невелика, отже загинув не одразу. Кров устигла набратися у роті. Здається, що так, — завершив лікар.

— А ось іще бачу синці. Один на шиї і один на грудях. Одразу не помітив їх. Хтось бив його? — спитав я.

— Це не від ударів, це від засосів, — повідав лікар. — Чули про таке, Іване Карповичу?

— Та чув, але зазвичай вони залишаються на жінках, — кивнув я.

— Ну, пристрасть то така справа, що засоси можуть залишитися на кому завгодно, — авторитетно заявив лікар.

— Чи покійний заробив ці засоси з жінками?

— Підозрюєте у ньому содоміта? — кивнув лікар. — Це легко з’ясувати.

Він знову перевернув тіло долілиць, подивився.

— Іване Карповичу, можу вас запевнити, що покійник, принаймні вже досить давно, не знав содомського гріха. Тобто і подряпини, і засоси отримані в нестримно пристрасних борсаннях із дамами.

— Думаєте, дам було декілька? — спитав я.

— Сподіваюся на це, бо ж навіщо обмежувати Божу благодать? — зареготав лікар.

— А ось те, що він помер у збудженому вигляді... — вказав я.

— Ну, мабуть, перед смертю він подумав про щось дуже приємне. Хоча, чесно кажучи, у повішених я такого ще не бачив, — визнав лікар.

— Внутрішні органи цілі? Ніяких слідів отруєнь? Може, якісь хвороби?

— Покійний був напрочуд здоровим чоловіком, і його ніхто не отруював, — запевнив лікар. — Вам потрібен офіційний звіт про розтин?

— Ні, дякую.

— А можете зашити живіт?

— Так, легко. — Лікар швиденько зашив те, що розрізав, бо я боявся, що тельбухи випадатимуть.

— Скільки я вам винен? — спитав я.

— Автограф. І запрошую вас у гості, сьогодні ввечері. Зможете?

— Не можу обіцяти, але намагатимуся. Дякую.

Я потиснув лікареві руку, поки замотував тіло у простирадло, Воздвиженський приніс на підпис кілька журналів із моїми оповідками. Я підписав, і ми удвох потягли тіло на вулицю. Візник чекав, бо я ж не заплатив. Швиденько доїхали до будинку, де мешкав інженер, там на мене вже чекав переляканий штабс-капітан Туляков.

— Іване Карповичу, де ви... О Господи, що це у вас? — скрикнув Туляков, побачивши мій вантаж.

— Допоможіть! — захрипів я, бо ледь тримав покійного. — Допоможіть!

Туляков підхопив тіло, я зміг однією рукою відчинити двері, ми зайшли, понесли Бревуса до спальні. Там поклали на стіл, і я присів під стіною віддихатися.

— Що ви творите, Іване Карповичу? — спитав штабс-капітан.

— Спокійно! — запевнив я. — Мені треба було віддихатися.

— Що ви робили з тілом?

— Возив до лікарні. Я звик, що тіло мусить подивитися лікар.

— І що?

— Ну, якихось переконливих свідчень того, що це не