Читати книгу - "Керрі"

Раз-два.

Вона раптом сердито подивилася на велику суцільну шибку місіс Йорраті. Подумала:

(дурна гидка стара стерва розбити тобі вікно)

Нічого. Суцільна шибка місіс Йорраті спокійно виблискувала у свіжому ранковому промінні. Живіт Керрі вхопило наступним спазмом, і вона пішла далі.

Але…

Лампа. І попільниця теж; не забувати про попільницю.

Вона озирнулася

(стара стерва ненавидить маму)

через плече. Їй знову здалося, ніби щось напружилось… але дуже слабко. Потік її думок перебився іншим, ніби щось забулькотіло з іншого, глибшого й потужнішого джерела.

Суцільна шибка ніби пішла брижами. І більше нічого. Могло бути, що то їй привиділось. А могло й не бути.

Вона знову відчула в голові втому й запаморочення, і та запульсувала, наготувавшись довго боліти. Її очі горіли вогнем, ніби вона щойно сіла й прочитала Одкровення Йоана Богослова від початку до кінця.

Вона пішла вулицею далі, до маленького білого будиночка з блакитними віконницями. Десь усередині заворушилося знайоме почуття ненависті-любові-страху. Західною стіною хати пнувся вгору плющ (вони завжди називали будівлю хатою, бо «дім Вайтів» звучало як «Білий дім», що скидалося на політичний жарт, а мама казала, що всі політики — шахраї й грішники і що рано чи пізно вони здадуть країну Червоним Безбожникам, котрі поставлять усіх, хто вірує в Ісуса, — навіть католиків — до стінки), і той плющ був дуже мальовничий, вона знала це, але іноді ненавиділа його. Іноді, як оце тепер, плющ здавався гротескною рукою велетня, помережаною могутніми венами, що виповзла із землі й ухопилася за будинок. Вона підчовгала до нього.

Звісно, ще ж було каміння.

Вона знову спинилася, мляво блимаючи на денне світло. Каміння. Мама ніколи про нього не згадувала; Керрі навіть не знала, чи мама ще пам’ятала той день. Вона дивувалася, що пам’ятає його сама, бо була тоді ще дуже малою. Скільки їй було? Три? Чотири? Вона пам’ятала ту дівчину в білому купальнику, а тоді було каміння. І в будинку літали предмети. Спогад повернувся з раптовою ясністю й чіткістю. Ніби був при ній весь час, під самою поверхнею, і тільки чекав початку такого собі розумового перехідного періоду.

Можливо, чекав саме цього дня.

Зі статті Джека Ґейвера «Керрі: чорний світанок телекінезу» (журнал Esquire за 12 вересня 1980 року):

Естель Горан прожила в Перріші, охайному передмісті Сан-Дієґо, вже дванадцять років, і зовні вона типова «міс Каліфорнія»: носить пістряві сукні й бурштиново-димчасті сонячні окуляри; волосся біляве з темними коренями; водить бордовий «фольксваґен» Formula Vee з наліпкою-усмішкою на кришці бензобака й зеленим екопрапорцем на задньому склі. Її чоловік служить у перрішському відділенні Bank of America; син і донька — повноправні громадяни сонячної південної Каліфорнії — лискуче-засмаглі пляжні жителі. На маленькому, бездоганно доглянутому задньому подвір’ї стоїть японська жаровня хібачі, а дзвінок на дверях виводить акорди з приспіву «Hey, Jude».

Але десь глибше в міс Горан заліг тонкий і кам’янистий прошарок ґрунту Нової Англії, і коли вона говорить про Керрі Вайт, її обличчя набуває дивного, змученого виразу, який скоріше міг би бути в Лавкрафта на виході з Аркгема, ніж у Керуака в південній Каліфорнії.

— Звісно, вона була дивна, — каже мені Естель Горан, запалюючи другу цигарку «Вірджинія слім» через секунду після того, як гасить недопалок першої. — Уся та родина була дивна. Ральф працював на будівництвах, і люди з нашої вулиці казали, буцімто він щодня ходив на роботу з Біблією і 38-м калібром. Біблія була для перерви на каву й обід, а 38-й — на випадок, якби він зустрів на роботі Антихриста. Біблію я й сама пам’ятаю. А револьвер… хтозна? То був смаглявий чоловік, волосся завжди коротко стрижене й виголене з боків. Він весь час здавався лихим. І з ним ніколи не можна було зустрітися очима. Ті його очі були такі напружені, що здавалось, ніби в них жевріють вогники. Коли хтось бачив, що він іде назустріч, то переходив вулицю й ніколи не насмілився б показати йому язика в спину, ніколи. Отакий він був зловісний.

Вона змовкає, випускаючи хмарки диму до крокв із несправжнього червоного дерева, що тягнуться під стелею. Стелла Горан жила на Карлін-стріт до двадцяти років і їздила на навчання до бізнес-коледжу Льюїна в Моттоні. Але інцидент із камінням вона пам’ятає дуже чітко.

— Буває, — каже вона, — що я думаю, чи не через мене це сталося. Їхнє заднє подвір’я межувало з нашим, і місіс Вайт висадила живопліт, але він тоді ще не дуже виріс. Вона десятки разів гукала до моєї матері, вказуючи на «виставу», що я її нібито влаштовую на нашому задньому дворі. Знаєте, мій купальник був абсолютно пристойний — а за нинішніми стандартами навіть пуританський — простий старомодний суцільний Jantzen. Місіс Вайт розводилася про те, який це для «її дитинки» скандал. Моя ж мати… ну, вона намагалася бути чемною, але характер у неї таки запальний. Не знаю, що такого сказала Марґарет Вайт, коли матері нарешті урвався терпець, — певно, назвала мене вавилонською блудницею, — але мати сказала, що наше подвір’я — це наше подвір’я і що я могла б вийти й танцювати круть-верть голісінькою, якби їй і мені того заманулося. Вона також сказала місіс Вайт, що та — гидка стара з банкою черви замість голови. Кричали вони набагато довше, але суть така. Я зразу перехотіла засмагати. Ненавиджу такі клопоти. Від них у мене живіт погано працює. Але моя мама — просто страх небесний, коли вже за щось ухопиться. Вона повернулася додому з універмагу Jordan Marsh із маленьким білим бікіні. Сказала, чом би не ловити більше сонечка, коли вже випадає нагода? «Врешті-решт, — додала вона, — власний двір дає право на приватність і все таке».

Стелла Горан усміхається на цю згадку й гасить цигарку.

— Я намагалася з нею сперечатися, казати, що не хочу заводитися далі, не хочу бути пішаком у їхній війні під заднім парканом, але нічого не допомогло. Намагатися зупинити маму, коли вже її щось ужалить, — це як пробувати спинити вантажівку, що покотилася схилом, коли гальма відмовили. І було ще дещо. Я боялася Вайтів. З такими справжніми релігійними фанатиками не жартують. Звісно, Ральф Вайт уже помер, але що, як у Марґарет і досі десь лежав той 38-й?

— Прийшов суботній полудень, — веде далі Стелла, — і я прилягла на