Читати книгу - "Діалоги"

до Луцілія», Сенека, як уже згадано, писав переважно в останнє, найпродуктивніше своє десятиліття. Втім, нас може здивувати прикметник «філософські», тим паче іменник «трактат», стосовно творів Сенеки, так вони відрізняються від наукового стилю філософських текстів Нових часів. У Сенеки, й про це вже була згадка, помітний зв’язок із сократівськими бесідами, з давньою діатрибою, тобто моральними бесідами («проповідями») вуличних філософів, що популяризували настанови тієї чи тієї філософської школи в живій, доступній для загалу формі: поважне змішувалось із жартом; монолог то тут, то там переростав у діалог з аудиторією, мова рясніла колоритними сценками з життя, абстрактне підкріплювалося конкретними, взятими з життя, зразками. Діалоги Сенеки, хоча гнучкістю думки схожі на класичні діалоги Платона, тісніше пов’язані, власне, з діатрибою: Сенека, як і римські сатирики, передусім Горацій, намагається не так ганьбити чи висміювати людину за її моральні болячки, не так вишколювати думку чи стиль, як вивести «хворого» на стежку зцілення, якою й сам піднімається вгору — до морального вдосконалення. Отож, окрім діалогу з адресатом свого твору, Сенека вступає в бесіду з уявним читачем, отже, й з нами, не раз-бо підкреслював, що працює для майбутніх поколінь (як ті, давні філософи, — для його покоління), і таки працював: окрім величезного впливу на розвиток філософської думки в Європі, Сенеці завдячуємо й есеїстичним жанром, зачинателем якого був шанувальник римського стоїка Мішель Монтень.

Вибрані для цього видання п’ять діалогів — наче розгорнена відповідь на одвічні нарікання людини: «Та скільки того життя?» («Про короткочасність життя»); «І де те щастя в житті?» («Про щасливе життя»); «Нема спокою в житті» («Про спокій душі»); «Ніколи вгору глянути» («Про дозвілля»); «Терпцю не вистачає до того всього» («Про стійкість мудреця»). У такому порядку, до речі, не за хронологією (вона й так приблизна), подаємо українські версії тих діалогів; українською мовою, нагадаємо, перекладені вони вперше.

Наскрізна тема, що поєднує всі твори Сенеки, незалежно від жанру, в одну цілість, — це тема часу. Найбільше уваги приділено їй, звісно, в писаному після вигнання (49 р.) діалозі «Про короткочасність життя» (перший лист до Луцілія — наче резюме викладених у цьому діалозі міркувань). Саме тут звучить провідна настанова, що підсумовує думки, викладені в усіх філософських писаннях Сенеки: «Protinus vive!» — Зараз живи! Саме зараз, не відкладаючи життя на завтра, на потім, не снуючи далеких надій. Але найбільші труднощі викликають саме ті два слова. Передусім — зараз: «Теперішнє — то щось найкоротше, і то таке, що дехто загалом заперечує його існування. Воно — у постійному русі; навіть не спливає — стрімголов рине: ще не настало, а вже втекло…» (X); іншими словами, він, той теперішній час (praesens, досл. присутній), і присутній, і, водночас, — відсутній; він є, і його немає. Ще невиразніше — майбутнє, яке можемо хіба що передбачати. Найпевніші, найбезпечніші — неосяжні обшири минулого: «…то чому б нам усією душею не звернутись від того мізерного й перелітного часового проміжку, від теперішнього, — до безмежного й вічного, де можемо спілкуватися з найкращими людьми?» (XIV).

Життя людини, за Сенекою, — це життя думки; поза нею — порожнє існування, буття, а «жити і бути — не одне й те ж саме». У цьому перевага людини над усіма іншими створіннями — вона охоплює усі три часи: «живе минулим, користає з теперішнього, передбачає майбутнє». Там, на теренах минулого, наша велика «нова рідня» — ті, хто ділиться своїми думками з іншими, ті, від кого можна почути «правду без образ, похвалу — без лестощів». Тут — ті, хто «забуває минуле, нехтує теперішнім, боїться майбутнього» (XVI); ті, що самі не живуть і не дають жити один одному. Ті, хто, «пробивши собі дорогу тисячами негідних вчинків і все-таки діставшись омріяних вершин, — раптом торопіють від невеселої думки: такі труди — заради напису на могилі» (XX). От і видається життя вже не комедією, а радше абсурдом чи таки трагедією: «А тим часом, поки вони щось у когось хапають, а хтось — у них, поки ні собі, ані другим не дають спокою, один одного роблять нещасливими, — минає життя; життя без плоду, без радості, без жодної користі для душі…» — невесела, ледь не похоронна кінцівка діалогу. А сподіватися на ті плоди, на радість і користь від життя можуть лише ті, хто зумів вибороти собі час для мудрості, хто ступив на стрімку стежку до тієї вершини. Звідти, не боячися своєї пам’яті (нічого ж у ній немає поганого), мудрець озирає всі віки, втішається своєю «поважною радістю» на рівні з богами, поступаючись їм хіба тим, що він смертний, боги — безсмертні. Сенека не втішає себе надією сягнути тієї вершини, він — лише на стежці до неї, на стежці до самого себе.

У чому ж усе-таки, на думку Сенеки, найбільша хиба людей, що веде їх манівцями? Вони самі не знають, чого хочуть; звідси — їхня несталість, їхнє хитання: від хиби до хиби, від пристрасті й до пристрасті, від одного пустого заняття до іншого — мети у них немає. Таким-от, непостійним, якщо звернутись до відомої метафори, можна адресувати Франкову пораду: «…та ніде той не дійде, / хто не має цілі. / Човне, як пливеш, то знай же, де!» Розтратники часу не знають, куди пливуть, їх носить житейським морем, а бути у плаванні, уточнює Сенека, і здатись на волю перемінних хвиль, які хитають човном, носять його сюди-туди (так і ми запитуємо: «І де тебе носило?»), то різні речі, так само, як жити — і просто перебувати в часі, існувати. Протилежністю до тих, хто у постійній хитавиці, яка спричиняє нудоту й нехіть до життя (taedium vitae), — мудрець (sapiens), у якого завжди твердий ґрунт під ногами: головна його ознака — сталість (constantia), він — у гавані. Він подає руку тим, хто борсається в життєвій каламуті, не жаліє їх, а вчить, як протистояти порокам і пристрастям: не влагіднювати їх — грудьми йти проти них, як у бою — проти найлютіших ворогів. Вчить їх, але насилу рятувати не береться: без хотіння з боку «хворого» порятунку не буває. Отож, невтомно наголошує Сенека, природа прихильна до нас: життя, яке отримуємо, аж ніяк не є коротким — робимо його коротким. А втім, що таке коротке чи довге життя на тлі вічності? Ціна життя не в тому, скільки воно тривало, а чим воно наповнене: добре прожитий, гарно завершений день повинен бути моделлю усього життя, бо саме той день може бути останнім у нашому житті.

А ще чи