Читати книгу - "Тiло™"

фургона. Він упирався руками й ногами, кричав, просив про допомогу. Але більшість перехожих вдала, що нічого не відбувається. Закохані пари не урвали своїх поцілунків. Туристи продовжили фотографувати фонтани. Завсідники довколишніх кав’ярень, що висиджувалися на літніх майданчиках за безалкогольним мохіто, не припинили цієї хвилини своїх безтурботних розмов, а офіціанти так само вправно міняли попільнички, виписували рахунки й мріяли про чайові. Кожен чомусь був переконаний: це те, що трапляється з іншими, з ним такого ніколи не буде.

Доктор Паскуда, що проходив неподалік, і собі вдав, що нічого не бачить, просто якось ніяково відвів погляд і пришвидшив крок. Бранець у цю мить дивом видерся з рук санітарів і побіг вулицею. На шляху збив офіціанта-гаїтянина з повною тацею наїдків, розігнав голубів, котрими милувалося молоде подружжя із Франції, неоковирно втрапив у кадр обуреному німецькому туристові…

Але й кварталу не пробіг — на перехресті раптом спіткнувся, впав на коліна, схопився за серце і закляк. Санітари без зайвого поспіху наблизилися до нього, взяли попід руки й потягли тепер уже безвільне тіло утікача до розчахнутих задніх дверей фургона.

Ще один. Таких, як той чолов’яга, що надумав дременути від співробітників корпорації «ТІЛО™», називали «дарувальниками». А з теленовин дедалі частіше лунали тривожні репортажі про шахрайства й афери, пов’язані з крадіжками, чи то пак «даруванням» тіл. Приміром, звечора людина йшла у стриптиз-клуб, напивалася, знайомилася там із неймовірно ефектною білявкою/білявчиком, а на ранок прокидалася в неї/нього вдома окраденою. Брали не гроші, коштовності чи кредитні картки. Обманним шляхом змушували підписувати договір дарування тіла — в людини на руках був контракт, де вона відписувала своє тіло комусь іншому. І нічого не можна було змінити — з юридичної точки зору все було зроблено бездоганно. У поліції лише безпорадно розводили руками: ви самі це підписали. Якщо ж людина намагалася зникнути, на її пошуки так само піднімали поліцію, бо крадієм тепер був той, хто у призначений час відмовлявся надавати подароване тіло. Та його все одно знаходили. І забирали те, що вже йому не належало. Назавжди.

Проте траплялися й донори-добровольці: нерідко батьки жертвували собою заради дітей, а одного разу навіть сталося навпаки — молода жінка віддала власне тіло помираючій матері. Реалізувати цей відчайдушний задум їм вдалося завдяки вчасно легалізованій у всіх країнах світу евтаназії. Смерть стала справою добровільною. На зміну нерентабельним лікарням прийшли центри з питань трансплантації свідомості та евтаназії.

«Достойно, вишукано та велично» — з аристократичною стриманістю сповіщали елітні медичні центри, що мали багаторічно-бездоганну репутацію. «Швидко, якісно та гуманно» — лікарняні заклади економ-класу. «Широкий вибір способів померти» — самовпевнено проголошували таблички коло входу ледь не до кожного шпиталю. Та насправді в арсеналі медиків був лише старомодний «техаський коктейль»[1], що гарантував блискавичну зупинку серця без суттєвих ушкоджень для решти організму, адже щойно упокоєні тіла негайно вирушали на трансплантацію.

Щоправда, тільки для повнолітніх. Неповнолітні — з дозволу батьків.

Право на смерть.

Звісно, ніхто не збирався вмирати просто так, тут і зараз, але всіх неабияк тішила можливість зробити це, щойно заманеться, — легко, безболісно і законно. Бо всі були гордими власниками права на смерть, а громадянські права — то вам не абищо. Підлітки з гонором носили футболки кислотних кольорів, та, замість принтів із зображеннями рок-зірок чи фривольних написів на кшталт «У мене ніколи не падає», їх тепер прикрашали портрети Джека Кеворкяна[2] — людини, що колись дала початок новому стилю життя — з правом на смерть. За кілька мазків-ліній, що поєдналися у відтепер знайоме всім обличчя, як колись принт-зображення Ернесто Че Гевари (тільки кому зараз потрібний той Че Гевара?..), якийсь художник-графітист навіть отримав грант на розробку цього малюнка, і зараз заслужено відпочивав на Мальдівах.

Преса була в екстазі. Представники влади сором’язливо промовчали. Хоч ледве чи вони мали чого стидатися — всі аспекти подібних дій були ретельно узгоджені із законодавством. До держави долучилася й церква, урочисто проголосивши: кожен, хто добровільно віддасть своє тіло на трансплантацію, по смерті втрапить до раю. Така собі індульгенція, котра перекреслює всі гріхи — минулі, теперішні й ще не скоєні у майбутньому, в ім’я пожертви власним тілом заради ближнього.

Коли в церковників поцікавилися під час якогось ток-шоу в «прайм-тайм», що ж очікує на тих, хто отримує чужі тіла внаслідок трансплантацій, замість того, щоби радісно віддавати, святі отці на мить замислились, а потім сказали, що пересаджені теж опиняться у раю… тільки згодом.

Уїдлива телеведуча одразу перейнялася долею злочинців, засуджених до вищої міри покарання. Адже їхні тіла вирушають на трансплантації примусово.

— То що ж буде з їхніми безсмертними душами? — підступно перепитала вона.

На це очільник релігійної громади Портленда рішуче постановив:

— Цим нещасним душам слід вирушати до раю в першу чергу. Адже там вони зможуть зустріти всіх своїх жертв і попросити в них прощення.

4

Настала ера відданих послідовників культу тіла.

Чинна влада всіляко заохочувала новий стиль життя, час від часу видавала прогресивні законопроекти, що стосувалися передових технологій, котрі впроваджувала корпорація «ТІЛО™». Особливою популярністю користувалася урядова програма під умовною назвою «Диверсифікація з відтермінуванням». Кожен законослухняний громадянин міг звернутися до спеціалізованого ломбарду, що займався скуповуванням людських організмів, і укласти ліцензійний договір, згідно з яким його тіло одразу після смерті вирушало на трансплантацію. За винагороду негайно отримував на руки десяту частину орієнтовної вартості своєї фізичної оболонки, зобов’язувався вести більш-менш здоровий спосіб життя і біг витрачати гроші. Подібні угоди чимось скидалися на продаж душі дияволу, з єдиною різницею — об’єктом продажу було тіло, бо людська душа давно не коштувала нічого, вона в будь-якому разі чинно вирушала до раю.

Можливістю спродати власне тіло в кредит охоче користалися незаможні верстви населення, щоб розрахуватися з боргами, поставити дітей на ноги або ж хоч на схилі віку спробувати те життя на смак. Звісно, найчастіше в результаті таких «угод» ломбарди отримували старі, зношені й попсуті тіла, які досить складно було перепродати. Та іноді серед копійчаного тілесного непотребу траплявся справдешній скарб — і тоді втрачене поверталося з відсотками. Приміром, із клієнтом міг статися нещасний випадок, який не передбачав значних фізичних ушкоджень (мало від чого помирають люди), і втішений хазяїн ломбарду отримував у власність молоде й добротне тіло. Щоправда, нещасні випадки чомусь найчастіше спіткали «молодих» і «добротних». Одного разу так померла двадцятирічна студентка коледжу: