Читати книгу - "Останнє бажання"

— Знаєш, чаклуне, що я її не бачив? Ні після народження, ні… пізніше. Боявся. Я ж можу вже ніколи її не побачити, правда? Маю право хоча б бачити, як ти її убиватимеш.

— Повторюю, виключено. Це певна смерть. Також і для мене. Якщо я ослаблю увагу, волю… Ні, королю.

Фолтест відвернувся, пішов до дверей. Геральтові якусь мить здавалося, що він вийде без слова, без прощального жесту, але король зупинився, глянув на нього.

— Ти викликаєш довіру, — сказав. — Хоч і знаю, що з тебе за зілля. Розповідали мені, що трапилося в корчмі. Я певен, що ти вбив тих харцизів винятково заради розголосу, щоб справити враження на людей і на мене. Я певен, що ти міг утихомирити їх, не вбиваючи. Боюся, що так і не дізнаюся, чи йдеш ти рятувати мою дочку, чи вбивати її. Але я на це згоджуюсь. Мушу згодитися. Знаєш, чому?

Геральт не відповів.

— Я думаю, — промовив король, — думаю, що вона страждає. Правда?

Відьми́н вп’яв у короля свої проникливі очі. Не притакнув, не кивнув головою, не зробив найменшого жесту, але Фолтест зрозумів. Знав відповідь.

V

Геральт востаннє виглянув через вікно палацу. Швидко западали сутінки. За озером миготіли неясні вогники Визими. Довкола палацу був пустир — смуга нічиєї землі, якою місто за шість років відгородилося від небезпечного місця, не залишаючи нічого, крім кількох руїн, перегнилих балок і решток щербатого гостроколу, яких, видно, не виплачувалося розбирати й переносити. Найдальше, аж на протилежний кінець озера, переніс свою садибу сам король — круглобока споруда його нового палацу чорніла вдалині, на тлі ліловіючого неба.

Відьми́н повернувся до запиленого стола, при якому в одній з порожніх, сплюндрованих кімнат готувався — неквапом, спокійно, ретельно. Знав, що має багато часу. Стрига не залишить крипти до півночі.

Перед ним на столі була невеличка окута скринька. Відкрив її. Всередині, тісно, у викладених сухою травою перегородках стояли пляшечки з темного скла. Відьми́н вийняв три.

З підлоги підняв подовгастий пакунок, грубо обгорнений овечими шкурами і обкручений ременем. Розгорнув його і видобув меч з оздобленим руків’ям, в чорних блискучих піхвах, покритих рядами рунічних знаків та символів. Оголив вістря, яке сяйнуло чистим, дзеркальним блиском. Клинок був з чистого срібла.

Геральт прошепотів формулу, по черзі випив вміст двох пляшечок, після кожного ковтка кладучи ліву долоню на клинок меча. Потім, щільно загорнувшись у свій чорний плащ, сів. На підлозі. В кімнаті не було жодного крісла. Як, зрештою, у всьому палаці.

Він сидів нерухомо, з заплющеними очима. Його дихання, спершу рівне, стало раптом прискореним, хрипким, неспокійним. А потім припинилося зовсім. Суміш, за допомогою якої відьми́н міг повністю керувати роботою всіх органів тіла, складалася головним чином з чемериці, дурману, глоду і молочаю. Інші її складові навіть не мали назви у жодній людській мові. Для людини, не привченої до неї змалечку, як Геральт, це була б смертельна отрута

Відьми́н різко повернув голову. Його слух, зараз надзвичайно гострий, легко виловив з тиші шелест кроків на зарослому кропивою подвір’ї. Це не могла бути стрига. Було надто ясно. Геральт закинув меч за плечі, сховав свій вузлик у глибині зруйнованого каміну й тихо, мов кажан, збіг по сходах.

Надворі було ще настільки ясно, щоб приходень міг побачити обличчя відьми́на. Приходень — то був Острит — раптово відступив, мимовільна гримаса страху й огиди викривила йому уста. Відьми́н криво усміхнувся, — знав, як виглядає. Після вживання суміші зі скаженої вишні, тої й очної трави[6] обличчя стає крейдяним, а зіниці розширюються на все око. Але мікстура дозволяє бачити у найглибшій темряві, про що Геральтові і йшлося.

Острит швидко опанувався.

— Виглядаєш, чаклуне, як труп, — сказав. — Певно, зі страху. Не бійся. Приношу тобі ласку.

Відьми́н не відповів.

— Не чуєш, що я сказав, ривійський знахарю? Ти врятований. І багатий, — Острит зважив у долоні чималу сакпвку й кинув її Геральтові під ноги. — Тисяча оренів. Бери, сідай на коня і забирайся звідси!

Ривієць далі мовчав.

— Не витріщайся на мене! — Острит підняв голос. — І не марнуй мого часу. Я не збираюся стирчати тут до півночі. Чи не розумієш? Я не хочу, щоб ти знімав чари. Ні, не думай, що вгадав. Я не в спілці з Велерадом і Сегеліном. Не хочу, щоб ти її убив. Попросту забирайся. Все має бути по-давньому.

Відьми́н не ворухнувся. Не хотів, щоб вельможа зорієнтувався, як прискорені зараз його рухи і рефлекси. Швидко темніло, а це добре. Бо навіть напівтемрява сутінків була надто яскравою для його розширених зіниць.

— А чому ж то, пане, все має бути по-давньому? — спитав, намагаючись повільно вимовляти окремі слова.

— А це, — Острит гордо підняв голову, — не твого розуму справа.

— А якщо я вже знаю?

— Цікаво.

— Легше буде усунути Фолтеста з престолу, якщо стрига ще більше увіриться людям? Якщо королівське шаленство обридне і вельможам, і поспільству так, що далі нікуди? Правда? Я їхав до вас через Реданію і Новіград. Там чимало говорилося про те, що дехто у Визимі чекає короля Визиміра як рятівника і справжнього монарха. Але мене, пане Острите, не обходить ні політика, ні успадковування престолів, ні палацові перевороти. Я тут, щоб виконати свою роботу. Ви ніколи не чули про почуття обов’язку і звичайну чесність? Професійну етику?

— Вважай, до кого говориш, ланцю! — люто крикнув Острит, кладучи долоню на руків’я меча. — Вже мені це обридло, я не звик дискутувати з першим-ліпшим! Дивіться, етика, кодекси, моральність?! І хто це каже? Душогуб, котрий, ледь приїхавши, повбивав людей? Який перед Фолтестом у поклонах гнувся, а за його спиною торгувався з Велерадом як найманий убивця? І ти ще смієш голову задирати, пахолку? Вдавати з себе Знаючого? Мага? Чародія? Ти паршивий відьмаче! Геть звідси, доки я тобі плазом по писку не переїхав!

Відьми́н навіть не здригнувся, стояв спокійно.

— Краще ви звідси йдіть, пане Острите, — сказав. — Смеркає.

Острит відступив на крок, блискавично видобув меча.

— Ти сам цього хотів, чаклуне. Уб’ю тебе. Жодні твої штучки не поможуть. Я при собі черепаший камінь маю!

Геральт всміхнувся. Гадка про силу черепашого каменя була настільки ж поширеною, наскільки й неправдивою. Але відьми́н і не збирався витрачати сили на закляття чи щербити срібний меч об клинок Острита. Підпірнув під крученим у млинку вістрям і основою долоні, срібними заклепками манжету, вдарив вельможу в скроню.

VI

Острит швидко отямився, водив довкола очима в повній темряві. Помітив, що він зв’язаний. Геральта, який стояв біля нього, не бачив. Але зорієнтувався, де