Читати книгу - "Таємниця Кутузовського проспекту"

— А ти мені нічого й не показував, полковнику…

…У Переславль-Залєський Костенко приїхав, опівночі, бо в автобуса полетів скат. Міняти його — та ще й під дощем — справа довга, матірщинна, пасажири намагалися зупинити машини — де там.

Дивні у нас люди, думав Костенко, спостерігаючи, як мимо нещасних пасажирів, які мало не кидалися під колеса, пролітали «Волги», «Жигулі», «рафики». Варто поговорити з людиною годину чи дві — душу тобі відкриє, останнім поділиться, а от допомогти незнайомому, виявити номінальну культурність — нізащо. Чому у нас мирно вживається Бог з Дияволом? Тому, мабуть, історія наша така трагічна: вбирали Імперію кров'ю, жорстокістю брали, зневагою до людей, у всьому превалювала Державність, але ж походить це поняття від «держати», тобто «не пускати», а будь-яке «непускання» по своїй суті грубе й безжальне, тобто безкультурне…

У якій ще країні так сваряться в чергах, на базарах, у трамваях, у якій, як не в нас, доноси на сусідів пишуть?

Він ніколи не міг забути німецьких військовополонених.

У сорок шостому працювали на Ізвозній — будували «ремеслуху». Цеглу один одному передають, і кожний: «бітте зер» — «данке шен», як тільки язик не зламався за день?

…У Переславлі, звичайно, місць у готелі не було, та їх у жодному готелі країни ніколи не буває, якщо тільки не запасешся заздалегідь начальницькою бронею чи не ткнеш адміністраторові в лапу; вирішив подрімати в кріслі. Чергова розрепетувалась: «Тут тобі що, нічліжка?! Ану геть звідси, у мене люди відпочивають!» Він попросив дозволу подзвонити в міліцію, жінка розлютилася ще дужче: «Ти мене не лякай! Я вже лякана! Мотай, кажу! А то сама міліцію викличу, п’ятнадцять діб умить схопиш».

— Де хоч міліція, поясніть.

— Іди й шукай, я до тебе гідом не наймалася.

— Сука, — сказав Костенко, — гадина…

— Товариші! — жінка заверещала тонко, проразливо. — Бандит! Рятуйте!

Двері відчинилися, повискакували постояльці — хто в довгих сатинових трусах, хто в підштаниках, тільки один визирнув у піжамі, але зразу ж зачинив двері.

Костенко машинально полічив, що дверей відчинилося вісім, а номерів — тринадцять. Чергова голосила в трубку: «Міліція? Колю, це ти?! Ану, давай сюди наряд! Бандюгу забери, в мене свідки, давай мерщій».

Колего був кремезний сержант, він з порога спитав чергову:

— Де хуліган?

— Он, гад! Погрожував, матірщинив… Правда, чоловіки? — опитала вона жильців.

Ті відповідали мляво, незрозуміло, але дивилися на те, що відбувалося, з інтересом.

— Поїхали, — сказав сержант Костенку. — Там розберемось, — Черговій кинув: — Напишеш заяву, і щоб свідки підписалися.

— Ви спочатку перевірте мої документи, — попросив Костенко.

— У відділенні й перевіримо.

— Перевіримо тут, — сказав Костенко й простяг йому свою полковницьку пенсійну книжку.

Коля довго вивчав її, потім сказав глядачам!

— Розходьтеся, громадяни, театр тут. чи що?!

— Ні, а в чому справа? — сказав той, що вийшов у підштаниках. — Ви нам гласно все поясніть… Нам сон перебили… За спиною у народу тепер не можна, не дозволимо…

— Мовчи, «народ»! — відрубав сержант. — Як на базарі виноградом спекулювати, так зрозумів, «індивідуал», я твій номерок давно запримітив, а коли скандал, на «народ» киваєш…

Люди мовчки й швидко розійшлися по номерах.

Костенко запропонував сержантові сісти поряд:

— Нехай громадяночка чергова візьме ключі, і давай-но подивимося п’ять номерів — чи там живуть, чи пустують?

— Колю, він мене матюкав й погрожував око вирвати! — злякано заплакала адміністраторка.

Костенко спитав сержанта:

— По якій статті дамочка проходила?

Сержант понизив голос:

— То ви з контрольною перевіркою, чи що, товаришу полковник?

Почувши останнє слово, чергова заплакала ще дужче:

— Начальнику, не губи, не губи, начальнику, дам я тобі номер, а він же броньований, без виконкому не можу я, заборону наклали на ці номери, раптом начальство нагряне, їх же поселяти треба, пощади…

— Агентів треба вибирати надійніше, — сказав Костенко сержантові, — вона ж хабарі за номери бере. Тепер такий час, що ви її просто не відмиєте, доведеться саджати, а як ти їй будеш в очі дивитись? Та й сам ускочиш у халепу… Гляди, хлопче…

— А я що? — спитав сержант, опустивши очі додолу, — я нічого такого з нею не маю… А без нагляду готель залишати не можна: людей багато скупчується, мало що може статися…

…Ранок був сонячний, небо — високе, синява непрозірна, якесь дивовижне відчуття невагомої маси; асоціювалось із вселенською тишею, світом, безсмертям і безтурботним вічним спокоєм… Хоч вічний спокій більше притаманний для кладовища, якщо йти від «передвижників»… Усе двотлумачне, немає однієї правди і ніколи не буде; наближення до правди — компонування багатьох думок…

До того будиночка, у якому жив відставний генерал Трехов, можна було добратися автобусом, що ходив раз на дві години, або ж топати сім кілометрів уздовж берега Плещеєва озера — воно яскріло дрібними брижами, вересневий очерет здавався оксамитним, зграйки чирків пролітали стрімко, немов реактивні винищувачі: брати приклад з Божої тварини й підвішувати — під копію з неї — атомні бомби… Ех, люди, люди, виплід крокодилів… Жуки — прообраз танка, кріт — сапер, справді, з нічого не буде нічого; проектуємо Божу тварину на могутність руйнування, вгризання в глибину самих себе, підкрадання до диявола, що прихований у кожному…

На третьому кілометрі на підняту руку відгукнувся нарешті шофер бензовоза — молоденький хлопець, волосся, як солома, очі — сині, величезні.

— Куди вам, дядьку?

— А тут недалечко, на березі, коло Зубанихи старий живе…

— Генерал, чи що?

— Точно.

— Пришелепкуватий…

— Невже? І давно?

— Як Горбачов прийшов. Раніше мовчав, а от почали товариша Сталіна лаяти, то й він — туди ж…

— Любиш товариша Сталіна?

— Його всі чесні люди люблять.

— А сам ти з якого року?

— Старий уже, — посміхнувся хлопець, — з шістдесят п’ятого.

— Еге ж, прямо-таки дід… Ти ж ні Хрущова не застав, ні Сталіна… Звідки у тебе любов до Йосифа Віссаріоновича?

— А татуньо працював у мисливському господарстві, його Василь Йосифович держав, син вождя… І консервів привезе єгерям, і пляшку кожному..: Що не попросиш — покрівлю там чи скло, — всім допомагав, і хабарів, як тепер, не брав: усе від щирого серця… За це його масони з сіоністами й погубили мученицькою — смертю.

— А масони — це хто?

— Як хто? Вороги народу, неросіяни.

— А сіоністи?

— То це ж євреї! Ви що, жартуєте, дядьку?

— Чому? Просто цікавлюсь, як ти собі це мислиш. Радищева у школі вивчав?

— Аякже! Досі пам’ятаю, дуже добре писав про страждання народу…

— До речі, він був масоном, Радищев…

— Ви, дядьку, припиніть