Читати книгу - "Смерть малороса або ніч перед трійцею"

Проте останньою краплею, яка перейшла межу Лесикового терпіння і змусила вдатися до «конкретних дій», була історія, яка сталася з ним цієї весни, коли вони напередодні Дня Перемоги трохи рибалили з другом на ставу, і до них підійшов місцевий п'яничка і прямим текстом запитав: «Зброя потрібна?»

У них з товаришем, чесно кажучи, очі на лоба і повилазили!

«А що за зброя?» — спитали, як зійшла перша хвиля шоку.

«А різна історична… Є й у робочому стані. Недорого віддам!»

Екскурсія до місцевого «арсеналу» була нетривалою, проте насиченою! П'ять гвинтівок Мосіна, починаючи від 1914-го до 1942 років випуску, причому три з них у бойовому стані («так лупить, що двигуна у ЗІЛа пробиває» — коментар продавця), два найсправжнісінькі «кулацькі обрізи», виготовлених з мисливських рушниць, три нагани (один в прекрасному стані з набоями), іржавий маузер, декілька німецьких штик-ножів, а головне — кулемет Максима, щоправда теж достоту іржавий, але повністю укомплектований… «Оце місяць, як із землі витягли, був замотаний у промаслену ганчірку, так що почистити, помити й можна стріляти!» — пояснив походження останнього п'яничка.

«Звідки то все?» — здивуванню друзів не було меж.

«Так копаємо потроху, та й у людей багато чого з війни лишилося».

Ціни на зброю п'яничка загнув «городські», певне, що був обізнаний на тому бізнесі… Робочі «мосінки» по п'ятсот доларів за штуку, наган за триста… Іржавий «хлам» майже вдвічі дешевший. «Максимку» віддавав за дві штуки, бо (цитуємо мовою оригіналу): «Це ж, блядь, унікальна історична річ, може ще з часів Чорного ворона!»

«Ага, — засміявся із того Лесь, — скажи ще «чорної ворони»! Та такі «максимки» на антикварному базарі новісінькі в солідолі за дві з половиною штуки продають! А тут іржава іграшка за дві! Сміх, та й годі!»

«Так, — цілком погодився п'яничка, — але ж на базарі то пропиляні макети без затворів, а тут — справжній бойовий кулемет».

Коротше, торгуватися не стали… Не взяли нічого, бо за це можна мінімум років так на п'ять за ґрати загриміти. А коли наступного тижня Лесь повернувся до Києва, то так тихесенько попросив батька звернутися до своїх братів-кадебістів, чи то пак есбеушників, і перевірити село Плисецьке на наявність у населення незареєстрованої зброї. А плисаки і гадки не мали, звідки ноги ростуть у того рейду-облави, коли наприкінці травня по всіх хатах менти ходили і перевіряли «правильність зберігання». А якби знали, то точно б Забугину хату підпалили. їй-бо!

Але вже так склалося, що більш вдалого місця, де б можна було б поєднати приємне з корисним, у Лесика в запасі не було. Тому на самому початку червня року 2005 від Різдва Христового приїхав у село Плисецьке сучасний малоросійський письменник, публіцист та телеведучий Лесь Білий.

Оселившись у старій «батьківській» хаті, він виставив на літній кухні свого модного лептопа і від самого ранку аж до пізньої ночі щось там собі писав.

Свою творчу роботу він сполучав з досить активними заняттями спортом, бо зранку доволі довго бігав, потім купався в озері, а впродовж дня робив гімнастичні вправи, переважно присідання, та розтягування пахових м'язів, бо так проходив реабілітаційний період після однієї м-м-м-м, як би це мовити, негарної хвороби. Проте по порядку.

«Гострий інфекційний хламідіоз» — цю чортову болячку Лесик підхопив у Донецьку. «Добре, що не СНІД!» — подумалося йому в першу ж мить, коли лікар оголосив діагноз і показав йому результати венерологічного аналізу, бо і в таку халепу там легко можна вскочити із цими донецькими повіями-наркоманками, що коляться, суки, не в руку, як усі довбані наркомани (бо клієнтам може не сподобатись), а у стегнову вену, бо як тільки їх трахаєш й можеш побачити ці характерні синці у промежині. А «дєло било так!»

Напевно, що малороси усіх часів і народів пам'ятають той славний з'їзд Партії регіонів у Сєвєродонецьку пізньої осені 2004 року, коли майбутній четвертий президент України Віктор Янукович абсолютно правильно назвав народ України «казламі, що мєшают жить», і коли вперше в історії нашої країни прозвучали цілком слушні, історично виправдані сепаратистські заклики до відновлення «Донецько-Криворізької республіки», бо вся ця шайка «бандерівців», фашистів та американських — запроданців на чолі з Ющенко-ТАК, веде народ України до прірви!

Ну та хрін з ним, із тим з'їздом, бо хоча Лесик на ньому і був, але за усіма історичними перипетіями спостерігав через трансляційні монітори, встановлені у фойє Льодового палацу. Бо у фойє наливали! І хоча Лесик останнім часом вів здебільшого тверезий спосіб життя, тоді, після початку цієї ганебної, так званої «Памаранчєвой революції», він вирішив трохи розслабитись. Таке з ним інколи відбувалося.

Бухати з «малоросамі-соотєчєствєннікамі» Лесик почав ще у чартерному літаку, який вранці привіз з Києва до Донецька понад дві сотні чиновників вищого рангу, представників бізнес-еліти, та «правільно мислящєй» інтелігенції, до складу якої входив і Лесик. Спершу бухали коньяк «Хеннессі», що стюардеси розливали його у необмеженій кількості (спонсорська підтримка), а вже потім, коли «інтелігентів» поселили у готелі «Шахтьор» (причому Лесика з якимись двома задрипанцями із Закарпаття, які в автобусі «розмовляли по-людськи», тобто російською, а опинившись у номері перейшли на «телячу»), так от у місцевому барі пили «Шустов» (за свої, бо добових видали по триста баксів на рило!!!), а в автобусі, що віз делегатів до Сєвєродонєцка пили і «Шустов», і «Закарпатський» («Ідеологічно неправильно, але хуй з ним!» — прокоментував ту ситуацію Лесик, грізно зиркнувши убік тих двох задрипанців із Закарпаття).

У Льодовому палаці знов продовжували «Хеннессі» за копійчаною ціною, що наливали у буфеті і бутербродами з ікрою. «Вісім гривень — п'ятдесят грам Хеннессі, і дві гривні бутерброд з червоною ікрою! Це ж, блядь, камунізм! Слава спонсорам Партії регіонів!!! — не вгамовувався Лесик, заковтуючи чергову дозу, — я хочу жити в Сєвєродонецьку!»

Ну, тут він лукавив, бо для себе означив Сєвєродонєцк, як «отстойний промишлєнний город»! Тому щойно з'їзд закінчився, і «вожді» подалися на банкет для обраних, інших делегатів знову повантажили у автобуси і повезли кого до Луганська, кого до Лисичанська, кого до Донецька (майже дві години автобусом), бо не всім поталанило зупинитися в єдиному на увесь Сєвєродонєцк більш-менш пристойному