Читати книгу - "Комета прилітає"

— Вогненна гора! — скрикнув Чмих. — А що було далі?!

— Я стояв і дивився, — вів далі Нюхмумрик. — Неповторне видовище! Я бачив незлічених вогняних духів, які роєм виприскували з надр землі і літали довкола, немов іскри. За деякий час кіптява і спека стали нестерпними, і я подався геть. Унизу, під горою, протікав потічок, я ліг на живіт, щоб напитися. Вода була, звісно, теплою, але не окропом. Саме тієї миті до підніжжя гори занесло одного з отих крихітних вогняних духів, він упав у воду і вже майже зовсім погас, лише голова жевріла, а решта — шипіло і шкварчало. Він з останніх сил благав мене про допомогу.

— Ти його порятував? — знову урвав розповідь Чмих.

— Аякже, я ж нічого не мав супроти нього, — сказав Нюхмумрик. — Щоправда, попікся. Отож, дух, опинившись на сухому, знову запалахкотів. Ясна річ, він зрадів і, перш ніж відлетіти, зробив мені подарунок.

— Що? — не стримався Чмих.

— Пляшку сонячної оливи надр. Вогняні духи натираються нею перед тим, як податися до ядра землі.

— То тобі не страшне жодне полум’я, коли ти натрешся оливою? — у Чмиха мало очі не повилазили від захвату.

— Звичайно.

— І ти щойно тепер про це кажеш? — вигукнув Мумі-троль. — Ми порятовані! Як прилетить комета, досить лише…

— Але в мене майже нічого не лишилося, — засмучено зізнався Нюхмумрик. — Розумієте, я рятував речі з пожежі, коли горів дім. Я ж не знав… На дні пляшки зосталася хіба краплина…

— На маленьке звірятко, таке, скажімо, як я, вистачить? — поцікавився Чмих.

Нюхмумрик глипнув на нього.

— Можливо… Але на хвіст забракне… Згорить, доведеться з цим змиритися.

— Ага, — буркнув Чмих. — Хай тоді усе йде з димом… Може, хоч на маленьке кошеня вистачить?

Але Нюхмумрик його вже не слухав.

Він випростався і тривожно принюхався.

— Річка, — озвався за хвилю. — Щось помічаєте?

— Вона зазвучала по-іншому, — потвердив Мумі-троль.

І справді, річка шуміла і клекотіла, довкіл вирували круговерті, зовсім не такі маленькі, як перше.

— Згорніть вітрило! — скомандував Нюхмумрик.

Течія стала дуже швидкою. Пліт рвонув уперед, немов істота, яка довго подорожувала світами і раптом відчула близькість домівки. Береги поступово сходилися докупи, гірські кряжі по обидва боки пнулися вгору, усе вищі й крутіші.

— По-моєму, мені хочеться опинитися на суходолі, — пробурмотів Чмих.

— Ми не можемо зараз пристати до берега, — сказав Нюхмумрик. — Доведеться покластися на волю ріки, доки вона вгамується.

Але ріка й не думала вгамовуватися. Береги ще тісніше зійшлися докупи, втиснувши бурхливі хвилі у вузьке русло. Вони опинилися посеред Самотніх Гір. Пліт, кружляючи, несло глибокою ущелиною, а смужка неба угорі ставала все меншою. Десь у горах грізно гуркотіло.

Мумі-троль крадькома зиркнув на Нюхмумрика, чи не страшно тому. Мумрик тримав у роті свою незмінну люльку, але вона давно погасла. Чорні, зрошені водою прямовисні скелі пролітали повз них, гуркіт набирав сили, пліт хитнувся і раптом злетів у повітря…

— Тримайтеся щосили! Ми летимо вниз! — закричав Нюхмумрик.

Мить — і лише клекіт білого шумовиння та рокотання ріки.

Ніхто не почув розпачливого крику Нюхмумрика.

Маленький пліт затріщав, а коли водоспад залишився позаду, знову випростався. Далі вони випливли у пітьму.

— Чому так темно? — заскімлив Чмих.

Ніхто йому не відповів.

Навколо стало зовсім чорно, лише біло-зелено мерехтіли на гребенях хвиль баранці. Скелясті стіни стулилися над ними склепінням, безпорадний пліт далі несло, обертаючи у круговертях. Інколи він налітав на стіни і кружляв колом. Гуркіт водоспаду потроху слабнув, і врешті лише темрява та повна тиша огорнули мандрівників.

— Ви ще тут? — тремтячи усім тілом, пискнув Чмих.

— Я, гадаю, ще тут, — почувся голос Мумі-троля. — Ото буде що розповісти Мамі!

Раптом спалахнула вузенька смужка світла — Нюхмумрик знайшов ліхтарика. Промінь лякливо затріпотів на чорній воді та вогких кам’яних стінах.

— Здається, русло стає вужчим, — тоненьким голоском озвався Мумі-троль. — А ти що скажеш? Вужчає?

— Може, хіба трішки, — визнав Нюхмумрик, намагаючись зберігати спокій. Однак йому це не вдалося. Щось знову хряснуло, і на пліт упала верхівка щогли.

— Щоглу треба скинути за борт! Допоможіть мені! — гукнув Нюхмумрик. — Покваптеся!

Щогла шубовснула у воду і зникла. Друзі завмерли, тісно притулившись один до одного. Зненацька Чмих відчув, як щось торкнулося його вух.

— Мої вуха! — зойкнув він. — Мої вуха черкають стелю!

Він упав на живіт і затулив носа лапами. У ту мить пліт шарпнувся й зупинився.

— Не рухайтеся! — порадив Нюхмумрик.

Слабке сіре світло наповнило тунель під скелястим склепінням, принаймні вони змогли бачити свої маленькі налякані мордочки. Нюхмумрик присвітив ліхтариком у воду.

— Це щогла, — мовив він. — Вона лягла упоперек, ми зачепилися за неї. А тепер погляньте, від чого це нас порятувало!

Мумі-троль і Чмих схилилися до плеса. Чорна лискуча вода стрімко котилася повз них, жахно булькаючи і зникаючи у бездонному проваллі!

— Мені вже досить і вас, і вашої подорожі, і ваших комет — усього досить! — заголосив маленький Чмих і розридався. — Хіба я не казав, що ризик — ваша власна справа?! Хіба я не казав, що хочу на суходіл?! Такі крихітні звірята, як я….

— Послухай! — урвав його голосіння Нюхмумрик. — Я знаю, що всі пригодницькі історії мають щасливий кінець. Глянь угору!

Чмих обтер лапками носа і підвів голову. Він побачив над собою вертикальну тріщину в скелі, а далеко вгорі смужку сірого неба.

— То й що з того? — хлипнув він. — Я ж не муха! А навіть якби був мухою, це теж нічого не змінило би. Мені паморочиться в голові ще з того часу, як я у дитинстві захворів на запалення вушок.

Чмих знову заплакав.

Тоді Нюхмумрик витягнув свою губну гармонію і заграв. Пісня була про пригоди, розвагами в яких і не пахло, а у приспіві йшлося про неодмінний несподіваний порятунок. Потроху Чмих заспокоївся, повтирав свої вуса від сліз.

Пісня тим часом злетіла вгору, до смужки неба у скелях, розбудила відлуння, ще одне і ще, аж врешті розбудила Гемуля, який, сидячи, куняв біля свого сачка для метеликів.

— Що це таке? — зачудувався Гемуль і роззирнувся навколо.

Глянув на небо, зазирнув у сачок, відкрутив покришку баночки з жуками і теж зазирнув досередини.

— Галас, — мовив він сам до себе. — Щось, без сумніву, спричиняє галас. (Музичного слуху він був цілком позбавлений).

Зрештою Гемуль взяв своє збільшувальне скло і заходився шукати у траві. Він нишпорив, прислухався і принюхувався, аж доки натрапив на глибоку тріщину у землі. Звідти долинав отой