Читати книгу - "Сповідь суперниці"

Батько сказав це брутально й категорично. Але Едгар лише кивнув.

— Я вже казав, що був тоді дитиною. А мої брати Екберт і Етельвульф до останнього подиху були вірними супутниками принца Вільгельма — хай спочиває душа його з миром.

Нагадувати королю про загибель його спадкоємця побоювалися. Але тамплієр хотів наголосити, що його брати, котрі опинилися на тому злощасному кораблі під час бурі, були друзями принца. І батько гідно поцінував слова хрестоносця.

— Усі ви тамплієри — хитрі бестії, — пробурчав він, проте незлостиво. — Але хто змусить мене повірити, що я вчиню розумно, дозволивши одному з вас побудувати фортецю у Норфолкському графстві — серці розбрату в Англії?

— Ви ж дозволили нам побудувати фортеці в Лондоні та Йорку, — посміхнувся прохач. — Та й повернувшись додому, я зніму орденський плащ і стану простим сільським таном,[5] який хоче мати гідний дім, аби було куди привести дружину. А те, що прагну збудувати свій будинок із каменю, як на Святій Землі — хіба це не є свідченням не зовсім саксонського походження? Я ж лише англієць, який прагне наслідувати те, що вважає гідним…

Посмішка в нього була просто по-хлоп’ячому чарівна і, певно, вона справляла враження не лише на мене. Адже королева Аделіза відставила клітку з папугою і несподівано мовила:

— Государю, чоловіче мій. Я пригадую, що три роки тому ви вже дали ліцензію на будівлю замку в Норфолку одному з Армстронгів. У нього ще було старе саксонське ім’я — Етельстан. Чи не ваш це родич, сере Едгар?

Воістину Аделіза була добра. Але й дурна. Вона миттю вибовкала те, про що король не збирався повідомляти. До того ж, лицар із подивом відзначив, що йдеться, очевидно, про його молодшого брата. Після тривалого мовчання короля я зрозуміла, що батько гнівається. Але якщо Генріх Боклерк розлючений, то Едгар піде ні з чим. І тут я зважилася.

— Я теж пригадую, государю! Ви дали Етельстану Армстронгу з Норфолкшира ліцензію на будівництво замку, бо імператриця Матильда просила вас про це. Здається, він був одружений з її фрейліною Ригіною де Шампер. Але, наскільки мені відомо, леді Ригіна вже овдовіла, а ліцензія на замок досі належить роду Армстронгів.

Я не боялася, що накличу батьківський гнів, відкривши лицарю, що Армстронги вже мають право на зведення замку й залишається тільки подовжити ліцензію. Зате була винагороджена вдячним поглядом синіх очей тамплієра.

Король рвучко підвівся, загортаючись у хутряну накидку.

— Думаю, на сьогодні ми обговорили вже достатньо питань. Якщо у вас, сере Едгар, є щось, що ви хотіли б повідомити нам, доведеться це відкласти до наступної аудієнції.

Я бачила, як Едгар схилився в поклоні.

— Мій королю, дозвольте мені піднести вам і королеві на пам’ять про цю зустріч невеличкий подарунок. Це арабські коні. Вони на подвір’ї замку, і якщо ви зволите підійти до вікна, то побачите їх.

Навіть не знаю, хто з покровителів тамплієра напоумив його зробити це, але більше догодити моєму батькові було просто неможливо. Король до нестями любив коней, а арабські скакуни, яких не так вже й давно почали привозити зі Сходу, цінувалися надзвичайно.

Внизу, біля стін палацу, нашим поглядам відкрилося чарівне видовище. Груми насилу втримували за вуздечки двох казково прекрасних білих коней. Подейкують, араби не продають таких іновірцям за жодні гроші. Їх можна або здобути в бою, або отримати в дар від правителів. Воістину царський подарунок!

Мій батько був несказанно задоволений. І відразу запропонував саксу:

— Сьогодні в палаці вечеря на честь нашого гостя графа Рауля Вермандуа. Буду радий, якщо і ви нас відвідаєте.

З цими словами він вийшов під руку з Аделізою. Я бачила, як стюард двору поквапливо вписує ім’я Едгара до переліку запрошених.

До мене наблизився Гуго Бігод.

— Ну й вискочка цей сакс! Такі скрізь пролізуть. Великий магістр, Бернар Клевроський і сам Сугерій — чудове товариство… Та ще й Стефан клопочеться.

Стефан, мій недруг, а Армстронг — його людина.

Я озирнулася й побачила їх разом — Стефана Блуаського і мого хрестоносця. Але тут Едгар озирнувся і подивився на мене. Погляд був уважний. Я впіввуха слухала Гуго, який повідомляв, що ці Армстронги завжди були справжніськими саксонськими свиньми в Норфолку. Кгм. Саксонська свиня. Якось не поєднувалося це в моїй свідомості з елегантним хрестоносцем. І коли він рушив у мій бік — ах, трісни моя шнурівка! — як же затрепетало моє серце!

Я відвернулася, вдаючи, що й далі милуюся білосніжними скакунами. Позаду Едгар розкланявся з Гуго, і я мало не розсміялася, оскільки Гуго змушений був відповісти на уклін сакса. Іноді доводиться вибирати між презирством до саксонських свиней і повагою до того, кого щойно вшанував король.

— Ваша Високосте!

Від цього голосу по моїй спині побігли мурашки. Але я не відводила погляду від коней.

— Прекрасні коні, сере Едгар. І королю ви несказанно догодили. Що ж стосується Її Величності… Королева боязка жінка й рідко виїздить верхи. Боюся, що подарований вами папуга більше потішить її серце.

Я нарешті повернулася. Лицар посміхався, не зводячи з мене очей.

— Зате Ваша Милість, як я дізнався, по праву вважається однією з кращих наїзниць Нормандії. Саме тому я й ризикую просити прийняти ще один дарунок. Це теж кінь, але золотавий, як сонце, і легкий, наче птах. Вам доправлять його вже сьогодні ввечері.

Золотаво-руді арабські скакуни не настільки цінні, як білі. Але в мене ніколи не було коней цієї породи, і я мало не заплескала в долоні від задоволення. А одночасно встигла зметикувати, що тамплієр розпитував Стефана про мене, і це викликало в мене захват.

Сяючи, я простягла руку для поцілунку.

Королівська вечеря подавалася в залі, відведеній для малих прийомів. Проте все було як на