Читати книгу - "Ганнуся"

Дуже вже, певно, хотілося Ганнусі, щоб з’явилося сонце.

Я не міг зосередитися на відповіді, бо прилип поглядом до тих двох тіточок. Вірніше, до того, що було у їхніх вузликах. А були там підрум’янені пиріжки з м’ясом та капустою, солоні огірочки, великі і червоні, аж малинові, помідори… Я ж від самісінького ранку й ріски в роті не мав. Коли, звісно, не рахувати того, що в Києві ми з Ганнусею купили дві порції морозива.

Дивився я, дивився на ті вузлики, та й не зчувся, як із мого язика теж злетів крик душі:

— Ой, як хочеться борщу!..

Ганнуся промовчала. Мабуть, і вона зрозуміла мій стан.

Згодом, коли наш теплохід підходив до причалу, Ганнуся сказала:

— А ти, Костю, непогано граєш у вірші. Не гірше, ніж дехто у нашому дру… ні, вже третьому класі.

Якби хто знав, як мені приємно було слухати такі слова! Ні, що не кажіть, а діти часом — теж чудовий народ.

У Черкасах, де ми зійшли з теплохода, дощу вже не було. Не було його і в нашому селі, куди ми за якусь годину дісталися автобусом.

Від автобусної зупинки ми спочатку рушили до кам’яниці, де містився пункт приймання металобрухту. Звідтіля повернули на широку вулицю, де з одного боку стояла школа, а з другого — ремонтно-технічна станція. Трохи далі, за садами та живоплотами, ховалися чисті білені будиночки під черепицею.

Десь там стояла і мамина хата.

Ганнуся бадьоро крокувала поруч зі мною і, щоб було веселіше, вимовляла рядки складеного нами вірша:

— Світить сонце, дощ ущух — раз, два! Ой, як хочеться борщу — три, чотири! Світить сонце, дощ ущух — раз два!..

Я намагався крокувати в такт Ганнусиним словам. Здається, виходило це в мене непогано. Особливо, коли вона згадувала про борщ.

І все ж біля школи ми трохи затрималися. Тут завжди людно. Хто на стадіоні ганяє м’яча, хто «крутить сонце» на турніку, хто працює на пришкільній ділянці. Якісь дві дівчинки за парканом заміряли висоту бурякової гички і щось записували до нотатника. Трохи далі інші дві дівчинки робили те саме, але біля куща картоплі.

— Вони що, проводять якийсь дослід? — здогадалася Ганнуся. — А який?

— У нас, Ганнусю, так заведено: всі учні, що є пластунами, повинні не лише допомагати батькам в садінні всілякої городини, а й знати про неї якомога більше. Оці дві дівчинки, що працюють на діляночці з буряками, — то не просто школярки, а дослідниці. Вони самі посадили буряки, доглядають їх, а заодно і досліджують, при яких умовах ці бурячки краще ростуть.

Те саме роблять і дівчатка, які пораються біля картопляної діляночки. І біля горохової. І морквяної. Потім восени вони обміняються досвідом.

А в затінку біля школи сиділо зо два десятки хлопчиків та дівчаток. Щоправда, якби не Ганнуся, то я не звернув би на них ніякої уваги. Та вона раптом сповільнила ходу і пошепки сказала:

— Костю, поглянь: здається, у них щось трапилося.

— Чому ти так гадаєш? — поцікавився я.

— Бо вони якісь невеселі. І мовчать.

І справді, щось таки трапилося у цих хлопчиків та дівчаток. Інакше чого б вони сиділи, мов у воду опущені?

Підходжу ближче до шкільного паркану, голосно вітаюся і запитую:

— А чого це ви всі такі набурмосені? Щось трапилося?

Вони врізнобій відповіли на моє привітання. А рудий хлопчина, найвищий серед них, сказав:

— Чого б це у нас щось мало трапитися?

«Ну й нечема!» — подумав я. Проте висловити цього вголос не встиг, бо до нас підбіг світлочубий худорлявий хлопець і запропонував:

— Давайте я вам допоможу.

— Дякую, — відмовився я. — Нам недалеко. То, кажеш, у вас нічого не скоїлося?

Хлопчина глянув на мене, тоді перевів погляд на Ганнусю і заходився длубатися носаком сандалії в спориші.

— Ні, - нарешті відказав він, — у нас все гаразд.

— Тоді чого ж ви такі сидите?

— Та-а… — якось невизначено відказав хлопчик і махнув рукою.

- І все ж таки у них щось трапилося, — переконано сказала Ганнуся, коли ми відійшли трохи далі.

Я теж був такої думки.

А ось, нарешті, і мамина хата. Щоправда, з вулиці її майже не було видно — так розрісся садок, який ми з братом посадили ще тоді, коли ходили до школи. І що тільки не росло в нашому садку: груші і черешні, сливи і яблуні, абрикоси, аґрус, малина…

Ми відчинили скрипучу хвіртку, яку я припасував до ліси років зо три тому, коли приїздив сюди востаннє, - і опинилися в жасминових та бузкових заростях. Доріжка, що вела до хати, була посипана білим річковим піском. У ньому ліниво порпалося з півдесятка розімлілих від спеки курей. Побачивши незнайомців, вони незадоволено заквоктали і знехотя поступилися дорогою. А одна зозуляста так захопилася пошуками комах та жучків, що не звернула на нас ані найменшої уваги. Довелося нам обережно переступити через неї.

— Ого, які вони у вас хоробрі! — зауважила Ганнуся. — Я й не знала, що є такі сміливі кури.

Неподалік від веранди, біля велетенського горіха, стояла чепурна літня кухонька, яку я колись виклав з червоної цегли. На плиті тіснилися чавунці, горщики, макітерки та сковорідки, і в них щось жваво булькотіло, шипіло та потріскувало. У повітрі розносилися такі пахощі, що в мене аж голова обертом пішла.

Біля плити поралася моя мама. Вона страшенно здивувалася, коли побачила мене посеред двору.