Читати книгу - "Українське письменство"

з «Душенькою» Богдановича та «Елисеем» Майкова; «Энейда наизнанку» Осипова-Котельницького, яку взявся переробляти Котляревський, для свого часу була вже анахронізмом. В українськім письменстві, наслідком специфічних умов його розвитку і перш за все провінціального його характеру, травестія вийшла на сцену з «Пастухами» Лобисевича та «Енеїдою» Котляревського на самім переломі XVIII і XIX століть. Натрапивши на місцеву традицію «студних кантів», жартливих, півкнижних-півнародних віршів, вона придбала симпатії широкого кола читачів і — послідок псевдокласичної форми — стала одним з улюблених жанрів і зоставалась таким до кінця 30-х рр., приблизно по рік смерті Котляревського. Вона зберегла популярність поруч сентиментальної повісті і, поділивши з нею літературний успіх, мала досить великий вплив навіть на прозовий стиль доби. «Енеїда» Котляревського для перших десятиліть XIX в. найбільше і найважливіше явище літературне, значніше, як «Маруся» Квітки, і тому цілком справедливо буде цю добу назвати добою класичної травестії та сентиментальної повісті (спочатку травестії і потім повісті).

Романтична течія з’явилася у нас наприкінці 20-х рр. — почасти під впливом наукових студій над народною творчістю, а почасти під впливом читання російських та польських романтиків. Байрон і байронізм, що такий розкішний ужинок зібрали у росіян та поляків, в українськім письменстві не збудили жодного відгомону, коли не брати на увагу кількох перекладів Костомарова з «Єврейських мелодій» («Журба єврейська», «Місяць», «Погибель Сенахерибова»). Трохи більшу ролю відіграли Жуковський і Козлов, перший своїми баладами, а другий — елегіями. Впливали, розуміється, Пушкін і Лермонтов, а з поляків — Міцкевич, що позначився на шевченківському «Сні» та на костомаровській «Книзі битія українського народу» з її «євангельським демократизмом», месіянською ідеєю та історичними пророцтвами. Романтичні настрої й теми додержались у нас до 60-х років; вони пробиваються крізь реалістичний замисел Кулішевої «Чорної ради», окрашують оповідання Марка Вовчка, поезію Щоголева та Руданського і тільки поволі поступаються місцем етнографічному реалізмові Нечуя-Левицького та П. Мирного.

За тих же самих 60-х років, коли Марко Вовчок писала свої сентиментально-романтичні оповідання, розпочинається у нас і своєрідна етнографічно-реалістична течія, яка і тягнеться приблизно до середини 90-х років. Пробивається вона не опублікованою у свій час повістю Свидницького «Люборацькі», розвивається в писаннях Нечуя-Левицького та П. Мирного. Лише в кінці сімдесятих і на початку 80-х рр., під впливом критичних уваг Драгоманова, ця течія наївного, зовнішньо-описового реалізму потрапляє на більш глибоке ідеологічно корито. Молоді галицькі радикали Павлик і Франко (особливо останній у своїх «Бориславських оповіданнях») засвоюють позитивістичний погляд на літературу, як на «художнє громадознавство», як на «соціологію в образах», і тим наближаються до позицій французького натуралізму. В поезії сімдесятих і вісімдесятих років ще держаться романтичні теми, але згодом і вони зникають у горожанськім пафосі Старицького та соціальних мотивах «Вершин і низин» Франка.

Середина 90-х років принесла українському письменству новий похил в обсягу художньої прози. В 1896 р. в фейлетонах «Буковини» з’явилась повість О. Кобилянської «Царівна». Героїня цієї повісті, що нудиться в рамках філістерського життя галицької сім’ї, читає Ніцше і поривається до літературної творчості, — одкриває собою цілу ґалерею ідеальних жіночих постатей, українських Нор, глибоких і витончених, що провадять уперту боротьбу за індивідуальність. Взагалі з Кобилянської письменниця, не позбавлена реалістичного дару: картини міщанського життя Іовановичів в «Царівні», такі оповідання, як «Банк рустикальний», і повісті, як «Земля», виразно про те свідчать. Але внутрішнє тяжіння у неї — до вершин, до тонкої психології вибраних, виїмкових натур, до леґенди. В одній із своїх повістей — «В неділю рано зілля копала» — вона рішуче одвертається од дрібного, буденного життя. Горді, первісно свіжі характери, незаймані смерекові ліси, глуха й кривава пісня з старовини, ворожба і таємний голос передчування — от зміст повісті. З інших прозаїків цієї ж доби — Яцків, талановитий і неврівноважений, хитається між крайнім натуралізмом і крайнім символізмом; Коцюбинський, Стефаник і Винниченко певно і глибоко ведуть лінію натуралізму. Подібно до Франка, вони не бояться спиняти увагу на найтемніших сторонах життя, надто Стефаник, глибокий обсерватор мужицького горя, але повістярська їх манера одмінна од Франкової, часто-густо позначеної протоколізмом: усі троє удосконалюють свою письменницьку техніку, користуючись імпресіоністичними прийомами, з словом поводяться економно, уміють дбати про ритм і музичність фрази. Ті самі хитання між новим — витонченим — реалізмом та новоромантизмом позначаються і в галузі поезії — на творчості Лесі Українки, галицького гуртка «Молодої Музи», Олеся, Філянського та інш. Ця діархія, це двоєвластя в літературі неореалізму та неоромантизму (з одного боку — зріст футуризму, революційної поезії харків’ян, проза Хвильового, з другого — символістична манера Тичини, Загула, Савченка, Михайличенка) характерні і для сьогоднішнього дня.

Отже, підставляючи в нашу схему хронологічні дати, маємо таку таблицю:

I. Доба класичних пережитків та сентименталізму (травестії, сентиментальної оперети та сентиментальної повісті) — з 1798 р. до кінця 30-х рр. XIX ст.

II. Доба романтичних поглядів і форм (фантастична та історична повість, балада, романс) — з кінця 20-х рр. до кінця 60-х.

III. Доба наївного реалізму, побутово-описового, наостанку з нахилом в бік натуралізму — з кінця 60-х до середини 90-х.

IV. Доба неореалізму та неоромантизму — з середини 90-х рр. до наших днів.

§ 4. Застереження й уваги

Але й цієї схеми не можна прийняти без кількох обмежень та уваг.

Перша з них стосується до галицького письменства початків XIX віку, передшашкевичівської доби — до літературної діяльності Осипа Левицького, Симеона Лисенецького та інших. Сучасники Котляревського, Гулака-Артемовського, Квітки, ці письменники пишуть ще старою слов’яно-українською мовою, засміченою полонізмами та германізмами, репрезентуючи приблизно ту саму