Читати книгу - "Лютий шаленів хуртовинами"

— Орленка так просто не візьмеш, Чапко. Хлоп він міцний — кулаком бика може здолати. До того ж стріляє, як снайпер. З армії щойно повернувся, там насобачився.

— А я мовлю — прибрати! Зрозуміло? — видавив Чапка голосом, в якому відчувалася така звіряча ненависть, що навіть бувалі бандити знітились, а потім дружно закивали головами. Вони знали звичаї оунівського підпілля: того, хто насмілювався заперечувати, а тим більше уникав виконання наказів, нещадно знищували.

— Цю справу доручаю вам, — додав ватажок.

Бандити знову мовчки закивали головами.

— А ти, Юрку, їм допоможеш. Іди відпочинь, — ніби мимохідь промовив Чапка.

Юрко повернувся до дверей.

— Стій! — сказав, наче вистрілив, ватажок, недобрим поглядом окинувши Юрка з ніг до голови. Він відчув зміну в настрої і поведінці юнака. — Ти що такий невеселий, га?

Хлопець мовчав.

— Я питаю тебе!

— Стомився я, вимотався. Село далеко, а там ще повно солдатів. Насилу вибрався…

— Ну, добре, йди, — дозволив Чапка і підозріло дивився, поки той не вийшов. Потім повернувся до одного з своїх помічників: — Ти, Чорний, простеж за Юрком. Не до вподоби мені його настрій. Був хлопець вогонь і раптом скис…

Бандит запустив здоровенну п'ятірню у давно не чесану чуприну й сказав:

— Через Наталку, певне.

Юрко зайшов у кімнату, де стояли вартові, і стомлено ліг на купі кожухів у кутку. Заклавши руки за голову, він дивився в почорнілу стелю підземелля і думав важку думу. Молоде, кругловиде, чисто виголене обличчя бандерівця, на якому ще кілька хвилин тому не було жодної зморшки, ніби постаріло, на невисокому лобі залягли тіні глибокого смутку. Але того, хто знав Юрка, найбільше вразили б його очі. Завжди ясні, бездумні, здавалося навіть пусті, вони світилися тепер тугою пса, якого незаслужено побив господар. А головне— у них з’явилася розгубленість і якась думка. Навкруги панувала тиша, але, незважаючи на втому, сон не приходив.

Юрко народився в тому самому селі Рудному, куди він ходив сьогодні вночі по дзеркальце. їхня хата стояла недалеко від хати Винничуків. Хлопець добре знав Наталю. В дитинстві вони разом грались, дружили, а потім, коли Юрко лишився без батька, ця дружба зміцніла й переросла в кохання. Тільки, певно, не в добру годину зародилась вона. Спочатку все було гаразд. Наталя перед самою війною закінчила вчительські курси і почала працювати в рідному селі. Юрко тоді газдував на землі, яку дала Радянська влада. Вперше в його бідняцькій хатині з’явився достаток. Щоправда, дівчина повернулася з курсів якоюсь іншою і тому трохи чужою. Юрко зрозумів цю зміну по-своєму: Наталя стала вчителькою, а він лишився простим селянським хлопцем. Та Юрко помилявся.

Іншою стала Наталя тому, що її затягнули в свою організацію українські націоналісти. Багато наслухавшись про «самостійну» і «незалежну» Україну, дівчина не змогла правильно розібратися в обстановці, пояснити, чому в селах з’явилися колгоспи, чому в сільрадах працюють в основному бідняки і комуністи. Вона повірила націоналістам, які твердили, що все це потрібно тільки більшовикам. А тут спалахнула війна, прийшли німці. Під час сутички селян з німецьким загоном, який відбирав у населення продукти, загинули батьки Наталі.

Втішаючи дівчину, Юрко вперше освідчився їй у коханні і запевнив, що вона завжди і в усьому може покластися на нього. Саме тоді й змінилася його власна доля.

— Хочеш бити фашистів? — дивлячись в очі, спитала його Наталя.

— Один у полі не воїн, — ухильно відповів Юрко.

— Чого ж один, нас багато. Хочеш?

— Хочу, — твердо сказав Юрко, зрозумівши, що зможе відомстити фашистам за смерть Наталиних батьків.

Дівчина познайомила його з керівниками місцевої організації. Багато чого з того, що говорив ватажок націоналістів, хлопець не зрозумів, але твердо запам’ятав одне: оунівці за «самостійну» Україну, вони б’ються з німецькими окупантами. Не знав він лише, що все це ошуканство, що оунівці не тільки не воюють з окупантами, а навпаки, співробітничають з ними.

І от він уже носить на шапці тризубець, вірою й правдою служить «самостійній» Україні, погано розуміючи, що це таке.

Давно закінчилась війна. Радянські війська розгромили бандерівські банди, рештки їх заховалися в підпілля. Сидів у лісових схронах і Юрко. Він уже хотів було плюнути на все, вийти з лісу і прийти з повинною, як це зробили інші, але тут з’явився Чапка. Зібрав групу з найбільш надійних бандитів, об’єднав їх у боївку і почав діяти. Енергія, хитрість і фанатична ненависть Чапки до нового ладу вплинули на Юрка, і він знайшов колишню твердість.

Боївка Чапки вбивала сільських активістів, намагаючись цим залякати населення. Чапка нещадно розправлявся і з членами своєї організації, коли запідозрював їх у чомусь. Щоб зберегти залишки своєї загнилої організації для боротьби проти Радянської України, ватажок банди не гребував нічим.

Усе це бачив Юрко, гасаючи з бандитами по району. Але про те, що Чапка наказав убити Наталю, яка не хотіла проводити відкритої націоналістичної пропаганди серед школярів і подружила з сержантом Ковальовим, Юрко не знав. Смертний вирок виконали помічники ватажка — Чорний, його напарник Куций і Митько Безпалий, якого спіймали винищувачі.

Тільки тепер Юрко дізнався про це. От чому такий відчай охопив його. Немало крові бачив він за час своєї служби у бандерівців, немало хат спалив, вважаючи, що бореться за «самостійну» Україну. Сліпо виконував будь-які накази Чапки, вірив йому беззаперечно, був готовий задля нього на все. І от вперше відчув, що, власне,