Читати книгу - "Дуже страшна історія"

— От якби побувати на цій дачі! — сказав я.

— Тільки одна година… Якщо електричкою… — відповів Гліб.

— Екскурсія на місце подій? — усміхнувся Покійник. Убивства Покійника не хвилювали. Він звик думати про смерть.

Святослав Миколайович сказав, що «Куточок Бородаєва» слід прикрасити сімейними фотографіями.

Наступного дня Гліб приніс давню фотокартку, на якій вуса у Гл. Бородаєва майже зовсім вицвіли, обличчя пожовкло. Він сидів у центрі, а поруч стояли якісь люди. Святослав Миколайович спитав у Гліба, ким вони доводяться письменникові. Гліб не знав.

— От наш гурток і прилучиться до пошуку, до літературного дослідження! — вигукнув Святослав Миколайович. — Довідайся дома: хто зафіксований фотографом на цій сімейній реліквії!

Коли через три дні фотографію вмістили на стенді, під нею стояв підпис: «Письменник Гл. Бородаєв у колі близьких. Зліва направо: сусіда письменника, сусідка (дружина сусіди), брат дружини письменника, дружина брата дружини, друг дитинства письменника, дружина друга дитинства (друга), дочка друга дитинства, син друга дитинства, син сина друга дитинства…» Це були наслідки дослідження, проведеного Глібом.

— А де ж ти сам? — спитала в Гліба Миронова, якій доручили робити підписи під сімейними реліквіями. У неї був найчіткіший і найкрасивіший почерк.

— Я з дідусем ніколи… Я був ще маленький… — відповів Гліб.

— Ну, що-о ж ти? — сумовито протягла Миронова. — Я-як же ти так!

Наступного дня Гліб приніс фотографію, де він сидів у гамаку поруч з якимсь чоловіком. Досвідчене око могло б помітити подібність між чоловіком і Глібом.

— Це тато, — пояснив Гліб. — А оце я…

Під фотографією зробили підпис: «Зліва направо: син письменника, син сина письменника».

Потім Гліб приніс іще три сімейні реліквії: він був сфотографований з дядьком і тіткою, з сестрою і братом, з двоюрідним братом і двоюрідною сестрою. Усі його одразу впізнавали на фотографіях:

— Ось він! Ну, як же… Ось він, присів навпочіпки! Майже не змінився.

Миронова цікавилася, ким саме родичі, зображені на фотографіях, доводяться Гл. Бородаєву, і робила підписи. Часто до нас почали забігати учні з інших класів.

— Хто тут у вас онук письменника? — питали вони.

Ми вказували на Гліба. Спершу він нахилявся до парти, немовби хотів залізти в неї від ніяковості. Але потім потроху почав випростовуватися, уже не ховався, а простягав руку й казав:

— Дуже приємно. Давайте знайомитися!..

Одного разу, на якійсь конференції старшокласників Гліба обрали до президії. І оголосили, з якого він класу. Почуття законної гордості виникло в наших серцях! Коли хтось тепер говорив, що не знає Гл. Бородаєва, не читав його книжок, ми обурювались: «Це ганьба! Кожна культурна людина знає…»

На різних шкільних зборах нас почали ставити за приклад іншим:

— У цьому класі вміють шанувати пам'ять знатного земляка! В цьому класі люблять літературу!..

— Кожний клас, як і людина, повинен мати своє обличчя, свою індивідуальність, — пояснив Святослав Миколайович. — Досі в нас цієї індивідуальності не було. Тепер вона у нас є!

— Ти помітив, що Гліб почав говорити не гірше, ніж ми з тобою? — спитала мене якось Наташа Кулагіна.

«… Ми з тобою», — сказала вона. Серце в мене закалатало. Я дивився на неї з погано прихованою ніжністю.

— Тепер він усі фрази дотягує до кінця. Ти помітив?

Коли вона зверталася до мене, я завжди хотів сказати їй у відповідь щось розумне. Та нічого розумного мені на думку в такі хвилини не спадало. І я відповідав: «О, ти, як завжди, маєш рацію! Я думаю те саме!..»

— О, ти, як завжди, маєш рацію, — відповів я їй і цього разу. — Гліб почав говорити так само прекрасно, як ми в тобою. Я теж помітив.

— Слава, виявляється, виліковує людину від сором'язливості, від несміливості, — сказала Наташа.

А я подумав: «Це вона неодмінно запише до свого зошита! Вона рада, що Гліб вилікувався: адже хвороба — це погано, а одужання — завжди добре!»

— Він, як і колись, підгодовує собак? — спитала Наташа.

— Я не стежив… Але я дізнаюся! Присягаюсь: я з'ясую для тебе! — вигукнув я з погано прихованим хвилюванням, бо давно мріяв зробити щось для неї, виконати її завдання або прохання.

— Не треба дізнаватись, — сказала Наташа. — Може, йому зараз ніколи?

— О, звичайно! Адже його навіть на загальношкільні конференції запрошують! — вигукнув я.

І одразу ж пожалкував, що так вигукнув. «Чому вона так цікавиться Глібом? Жінки люблять знаменитостей. Я десь читав про це. Може, і вона?..» Я аж похолов від цієї думки. Але тільки на мить. «Ні, вона не така!.. — сказав я собі. — Просто вона патріотка нашого класу. А Гліб приніс класу славу — от вона й цікавиться». Ревнощі, що ось-ось мали із страшною силою спалахнути в моїх грудях, поступилися місцем довірі.

Якось на уроці літератури, коли до дзвінка залишалося хвилин із п'ятнадцять, Святослав Миколайович сказав:

— Сьогодні Гліб на моє прохання приготував для всіх невеликий сюрприз: він прочитає кілька листів свого дідуся. Вони адресовані рідним і близьким письменника. Ці матеріали із сімейного архіву є великою цінністю: перед нами розкриється коло інтересів письменника, ми зазирнемо в світ його симпатій, у світ його захоплень.

Гліб, який раніше страшенно ніяковів, коли його викликали до дошки, цього разу твердим упевненим кроком пройшов між партами й сів за учительським столиком: Святослав Миколайович поступився йому своїм місцем.

Про кожний лист Святослав Миколайович говорив, що він «надзвичайно показовий». Якщо лист був довгий, він вигукував:

— Як це показово! Незважаючи на свою зайнятість, письменник знаходив час вникати в найдрібніші проблеми побуту. Звідси ми можемо зрозуміти, що він ніколи не відривався од життя, яке живило його творчість.

Якщо ж лист був коротенький, нагадував записку, Святослав Миколайович вигукував:

— Як це показово! Стислість, жодного зайвого слова. Звідси ми можемо зрозуміти, який зайнятий був