Читати книгу - "Білий Бім Чорне вухо"

Отож недалеко прошарудів заєць. А далі що?

Раптом угорі хтось, невидимий і невідомий, захоркав: «Хор-хор!.. Хор-хор!.. Хор-хор!..» Бім почув це перший і здригнувся. Хазяїн теж. Обидва дивилися вгору, тільки вгору… Несподівано на тлі багряно-синюватої зорі вздовж просіки з'явився птах. Він летів просто на них, часом викрикуючи так, неначе це не птах, а звірок летить і хоркає. Але то був таки птах. Він здавався великим, одначе крила мав зовсім безгучні (не те що перепел, куріпка чи качка). Одне слово, незнайоме летіло вгорі.

Іван Іванович підняв рушницю. Бім, як по команді, ліг, не зводячи очей з птаха… У лісі постріл був таким лунким і сильним, якого раніше Бім не чув ніколи. Луна прокотилася лісом і завмерла далеко-далеко.

Птах упав у кущі, але друзі швиденько його знайшли. Іван Іванович поклав його перед Бімом і сказав:

— Знайомся, брат: вальдшнеп. — І ще раз повторив: — Вальдшнеп.

Бім обнюхував, торкав лапою довгий ніс, потім сів, подригуючи й перебираючи передніми лапами в подиві. Звичайно ж, він цим і говорив сам собі: «Таких носів ще не ба-ачив. Оце справді ні-іс!»

А ліс помалу шумів, але чимраз тихше. Потім і зовсім затих якось одразу, мовби хтось невидимий легенько змахнув могутнім крилом над деревами востаннє: годі шурхотіти. Гілля наче застигло, дерева, здавалося, засинали, хіба що коли-не-коли здригаючись у напівтемряві.

Пролетіли ще три вальдшнепи, але Іван Іванович не стріляв. Хоча останнього вони вже й не бачили в темряві, а лише чули голос, та Бім був здивований: чому друг не стріляв навіть і в тих, яких добре видно. Від цього Бім хвилювався. А Іван Іванович або просто дивився вгору, або, опустивши голову, вслухався в тишу. Обидва мовчали.

Ось коли зовсім не потрібні слова — ні людині, ні тим паче собаці!

Тільки наостанку, збираючись іти, Іван Іванович промовив:

— Добре, Біме! Життя починається знову. Весна.

З інтонації Бім зрозумів, що другові зараз приємно. І він тицьнув його носом у коліно, помахуючи хвостом: добре, мовляв, що й казати!

… Вдруге вони приходили сюди ж пізнього ранку, але вже без рушниці.

Духмяні набубнявілі бруньки берези, могутні пахощі коріння, тонюсінькі цівочки від росточків трав, що вже проклюнулися, — усе це було напрочуд нове й чарівне.

Сонце пронизувало в лісі наскрізь усе, окрім сосняка, та й той подекуди розітнутий золотом проміння. І було тихо. Головне — було тихо. Яка ж бо гарна весняна ранкова тиша в лісі!

Цього разу Бім став сміливіший: усе добре проглядається (не те що тоді в сутінках). І він гасав по лісу досхочу, щоправда, не випускаючи хазяїна з ока. Усе було чудово.

Нарешті Бім напав на ниточку запаху вальдшнепа. І потягнув. І зробив класичну стойку. Іван Іванович послав: «Уперед», а стріляти ж бо йому й нічим. Та ще наказав лежати, як годиться, коли птахи злітають. Зовсім незрозуміло: бачить хазяїн чи ні? Бім скоса зиркав на нього доти, доки переконався — бачить.

За другим вальдшнепом усе було так само. Щось схоже на образу Бім усе-таки виказував: насторожено поглядав, відбігав убік, навіть пробував не слухатися — одне слово, невдоволення назрівало й шукало виходу. От саме тому Бім і погнався, як звичайнісінький дворняжка, за третім уже вальдшнепом, що злетів. Та за вальдшнепом далеко не забіжиш: майнув у гіллі, й нема його. Бім повернувся невдоволений, до того ж його ще й покарали. Що ж, він ліг трохи збоку і глибоко зітхнув (собаки добре вміють так робити).

Усе це можна було б витерпіти, коли б не друга образа. Бім цього разу відкрив нову ваду в хазяїна — викривлене чуття: й так безчуттєвий, та ще…

А було це так.

Зупинився Іван Іванович і дивиться, дивиться навсібіч і нюхає (туди ж!). Потім підступив до дерева, присів і тихенько, самим пальцем, погладив квітку, малюсіньку таку (Івану Івановичу вона майже не пахне, а Бімові смердить страшенно). І що йому в тій квітці? Але хазяїн сидів, усміхався. Бім, звичайно, вдав, що йому нібито теж гарно, та це лише з поваги до особи, а насправді він був досить здивований.

— Ти поглянь, поглянь лишень, Біме! — вигукнув Іван Іванович і нахилив ніс собаки до квітки.

Такого Бім уже не міг витерпіти — він одвернувся. Потім враз відійшов і ліг на галявинці, усім виглядом говорячи одне: «Ну й шукай свою квітку!» Розходження вимагали негайного з'ясування стосунків, але хазяїн сміявся Бімові у вічі щасливим сміхом. І це було образливо. «Ти диви, регоче!»

А той знову до квітки:

— Здрастуй, первісточок!

Бім зрозумів точно: «здрастуй» сказано не йому.

Ревнощі закралися в собачу душу, коли можна так висловитись, ось що трапилося. Хоча вдома стосунки нібито й налагодилися, але день для Біма випав невдалий: була дичина — не стріляли, побіг сам за птахом — покарали, та ще — квітка ота. Ні, все-таки і в собаки життя буває собаче, бо живе він під гіпнозом трьох «китів»: «Не можна», «Назад», «Добре».

Тільки не знали вони, ні Бім, ні Іван Іванович, що колись цей день, якби вони згадали, здався б їм величезним щастям.

У стомленому від зимового тягаря лісі, коли вже хоч і прокинулися, але ще не розкрилися бруньки, коли сумовиті пеньки зимової виручки ще не дали паростків, а вже плачуть, коли мертве побуріле листя лежить пластом, коли голі гілки ще не шелестять, а лише злегенька торкаються одна одної, — несподівано долинули пахощі проліска. Ледь-ледь уловні, але це — пахощі пробудженого життя, і тому вони трепетно-радісні, хоч майже й невідчутні. Дивлюся довкруг — а він, виявляється, поруч. Стоїть