Читати книгу - "Париж для самотніх та інші історії"

– Bonsoir[2]. – Офіціант із поголеною головою у довгому білому фартуху ставить перед нею карафу води. – Qu’est-ce[3]…

– Je voudrais le steak frites, s’il vous plaît[4], – швидко промовляє вона.

Страва, яку вона замовила, – стейк із картоплею, – дуже дорога, але це єдина назва, яку вона може вимовити.

Офіціант киває й озирається, ніби його щось відволікло.

– Стейк? А що мадемуазель питиме? – запитує він досконалою англійською. – Трохи вина?

Вона збиралася замовити колу, але ледь чутно промовляє:

– Так.

– Bon[5], – промовляє офіціант.

За хвилину він повертається з кошиком хліба й карафкою вина. Ставить усе це перед нею, ніби це цілком нормально, що жінка в п’ятницю вечеряє наодинці.

Нелл навіть не може пригадати, щоб коли-небудь бачила в ресторані самотню жінку, якщо, звісно, не брати до уваги той раз, коли якось їздила в Корбі й бачила біля вбиральні в кафе жінку з книгою в руках, яка замість основної страви замовила два десерти. Там, де живе Нелл, дівчата ходять вечеряти компаніями і їдять переважно карі, але перед цим п’ють весь вечір. Старші жінки ходять самі пограти в бінго чи на сімейні свята. Але жінки ніколи не вечеряють на самоті в ресторанах.

Вона роззирається довкола, жуючи хрусткий французький хліб, і бачить, що тут, окрім неї, є інші, які їдять наодинці. За столиком із протилежного боку вікна сидить жінка, перед нею карафка червоного вина, вона тримає в руках цигарку й спостерігає за людьми, які проходять мимо. У кутку якийсь чоловік читає газету й наминає щось зі своєї тарілки, жінка зі щілиною між зубами, з високим комірцем-стійкою теревенить з офіціантом. Ніхто не звертає на них жодної уваги. Нелл трохи розслабляться й розмотує шарф.

Вино хороше. Вона робить ковток і відчуває, як напруга складного дня поступово зникає. Вона робить іще ковток. Ось їй приносять стейк – він смачно парує, скоринка добре підсмажена. Але коли вона його розрізає, виявляється, що м’ясо з кров’ю. Вона думає про те, щоб відправити стейк назад, але їй не хочеться зчиняти галас, тим паче з її знанням французької.

А взагалі на смак дуже навіть нічого. Картопля хрустка, золотава, гаряча, а зелений салат дивовижний. Вона з’їдає все до останньої крихти, дивуючись своєму апетиту. До неї підходить офіціант, він усміхається, помічаючи її задоволене обличчя.

– Ну як, смачно?

– Дивовижно! – відповідає вона. – Дякую, е-е-е… merci[6].

Він киває й доливає вино в келих. Вона тягнеться за келихом і якимось чином перекидає червоне вино на білий фартух і туфлі офіціанта, на яких миттю починають розпливатися багряні плями.

– Ой, пробачте заради Бога! – вона з жахом прикриває рота руками.

Він утомлено зітхає й витирає вино.

– Нічого страшного, дрібниці. Таке часто буває.

Він усміхається й зникає.

Нелл червоніє й дістає із сумочки записник, щоб хоча б чимось себе зайняти. Вона швидко гортає сторінки з переліком паризьких пам’яток і витріщається на білу сторінку, доки не переконується, що на неї ніхто не дивиться.

«Живи секундою», – пише вона на чистій сторінці й двічі підкреслює записане. Колись вона бачила таке в журналі.

Вона дивиться на годинник. За чверть десята. Ще приблизно 39 600 секунд, і вона зможе сісти в потяг і назавжди забути про ці вихідні.

Коли Нелл повертається в готель, француженка все ще стоїть за стійкою реєстрації. Звісно, вона там. Вона посуває ключі Нелл.

– Інша пані ще не повернулася, – говорить вона, промовляючи «інша» як «інгша». – Якщо вона повернеться до кінця моєї зміни, я перекажу, що ви в номері.

Нелл дякує й підіймається нагору.

Вона відкручує воду й стає під душ, намагаючись змити із себе розчарування дня. Нарешті о пів на одинадцяту вона лягає в ліжко й бере зі столика якийсь французький журнал. Вона не розуміє, що там написано, але книги із собою Нелл не брала. Адже зовсім не планувала проводити час за читанням.

Нарешті об одинадцятій вона вимикає світло й лежить у темряві, прислухаючись до мопедів, що зі скрипом проїжджають вузенькими вуличками, і сміху життєрадісних французів, які повертаються додому. Вона почувається чужою на цьому святі життя.

На очі навертаються сльози, їй хочеться зателефонувати дівчатам і розповісти про те, що сталося. Але вона поки що не готова вислуховувати слова співчуття. Вона не дозволяє собі думати про Піта й про те, що він її покинув. Вона намагається не уявляти маминого обличчя, коли та дізнається правду про романтичні вихідні в Парижі.

А тоді двері відчиняються. І вмикається світло.

– Очам своїм не вірю. – Посеред номера стоїть американка, обличчя червоне від алкоголю, на плечах великий бузковий шарф. – Я сподівалася, до мого повернення вас уже тут не буде.

– Я також, – відповідає Нелл, натягуючи ковдру на голову. – Вимкніть, будь ласка, світло, якщо вам, звісно, не складно.

– Мені ніхто не сказав, що ви ще тут.

– А я тут.

Нелл чує, як на стіл падає сумочка, як у шафі дзеленчать вішаки.

– Мені некомфортно ночувати в одному номері з незнайомою людиною.

– Повірте, якби в мене був вибір, я б також не стала ночувати з вами.

Нелл лежить, укрившись із головою, а американка тим часом продовжує ходити туди-сюди в номері і йде нарешті у ванну. Нелл чує крізь стіну, як жінка чистить зуби, полоще рота, спускає воду в туалеті. Вона намагається уявити, що вона, Нелл, перебуває зараз зовсім в іншому місці. Може, у Брайтоні, з однією з подруг, і прямо зараз непевною ходою йде до ліжка й вкладається спати.

– Мушу вам сказати, що я страшенно незадоволена, – говорить американка.

– Тоді йдіть спати деінде, – відповідає Нелл. – Тому що в мене на цей номер не менше прав, ніж у вас. А може, навіть більше, якщо порівняти дати бронювання.

– Не треба так дратуватися, – ображається американка.

– Не треба змушувати мене почуватися гірше, ніж я вже, чорт забирай, почуваюся!

– Дорогенька, я не винна, що ваш хлопець не приїхав.

– Ну, а я не винна, що нам зарезервували один номер на двох.

У кімнаті зависає тривала тиша. Нелл здається, що вона поводиться занадто різко. «Безглуздо воювати між собою в такому тісному просторі. Адже