Читати книгу - "Кинь палити!, Стівен Кінг"

— Річарде Моррісон! Ви не їли яєць на сніданок, відколи Гектор був ще у пелюшках.

У відповідь Моррісон буркнув щось нерозбірливе. Він вважав, що прислів’я Сінді: “Відколи Гектор був ще у пелюшках” таке ж безглузде, як і інше її прислів’я: “Мені треба посміхатися й цілувати свиню”.

— Ти ще не палив? — запитала вона, наливаючи апельсиновий сік.

— Ні.

— До полудня запалиш, — побіжно сказала вона.

— Дуже ж ти мені допомагаєш! — різко повернувся він до неї. — Ти, та ті, хто не палить, усі ви гадаєте… а, нічого, не звертай уваги.

Він чекав, що Сінді образиться, але вона лише здивовано подивилася на нього.

— Ти це серйозно? Ти дійсно кинув палити?

Звичайно, серйозно, відказав він, а сам подумав: “Надіюся, ти ніколи не дізнаєшся, наскільки серйозно”.

— Бідний хлопець, — підійшла до нього Сінді. — Ти виглядаєш, ніби воскрес із мертвих. Але я пишаюся тобою.

Моррісон міцно пригорнув її до себе.

Сцени з життя Річарда Моррісона. Жовтень— листопад: Моррісон і його щирий приятель із студії “Ларкін” у барі Джека Демпсі. Приятель пропонує сигарету. Моррісон трохи сильніше стискує свою склянку й каже: “Я кинув палити”. Приятель сміється й каже: “Даю тобі тиждень”.

Моррісон чекає ранкового поїзда і дивиться поверх газети “Таймс” на хлопця в синьому костюмі. Він бачить його тут майже кожного ранку. Бачив він його і в інших місцях — в готелі “Анде”, коли зустрічався з клієнтом, у музичному магазині Сема Гуді на 45-й вулиці, де, поки він цікавився, чи є в них альбом Сема Кука, цей хлопець перебирав грамофонні платівки. Якось він бачив його на місцевому майданчику для гри в гольф недалеко від своєї групи під час гри “два проти двох”.

Моррісон випив на вечірці і дуже хоче палити, але він підпилий не настільки, щоб наважитися це зробити.

Моррісон відвідує сина й дарує йому велику кулю, що пищить, коли її стиснути. Поцілунок розчуленого від задоволення сина. Чомусь не такий відразливий, як раніше. Міцно обіймаючи сина, він розуміє, що мали на увазі цинічний Донатті та його колеги: любов — найдієвіші ліки. Хай романтики дискутують про її існування. Прагматики визнають її і використовують.

Моррісон втрачає фізичний потяг до паління поступово, але ніколи цілком не втрачає психологічного потягу чи потреби мати щось у роті — таблетку від кашлю, цукерку, зубочистку… Все це — слабка заміна.

Якось у Мідтаун-тунелі Моррісон потрапляє у величезну автомобільну пробку. Темрява. Ревуть сигнали. Смердюче повітря. Рух безнадійно зупинився. Випадково відкривши великим пальцем “бардачок” і побачивши там напіввідкриту коробку сигарет, він хвилину повагався, а потім вихопив одну й запалив її від запальнички, вмонтованої у щиток приладів. “Коли щось трапиться, винна Сінді, — визивно сказав він собі, — я просив її повикидати всі ці кляті сигарети”.

Після першої затяжки Моррісон дуже закашлявся. Після другої — з очей у нього потекли сльози. Після третьої — запаморочилась голова, й він майже знепритомнів. Він подумав, що сигарета має жахливий смак. А на довершення: “Боже мій! Що я роблю?”

Ззаду нетерпляче сигналили. Рух відновився. Моррісон погасив у попільничці сигарету, опустив скло передніх дверей, відкрив поворотні вентиляційні скельця і, мов хлопець, який щойно кинув в унітаз свій перший недопалок, почав безпорадно розганяти руками повітря.

Затим різко рушив і поїхав додому.

— Сінді, я вдома!

Тиша.

— Сінді? Де ти?

Задзвонив телефон, і він похапцем зняв трубку. — Слухаю. Сінді?

— Вітаю вас, містере Моррісон, — почув він ввічливий, але діловитий голос Донатті. — Нам, гадаю, необхідно залагодити невеличку справу. О 5-й годині вам буде зручно?

— У вас моя дружина?

— Так, звичайно, — поблажливо засміявся Донатті.

— Послухайте, відпустіть її, — благально мовив Моррісон. — Такого більше не повториться. Це була помилка, лише помилка, й тільки. Я зробив усього три затяжки і, Бог свідок, вони навіть погано смакували!

— Яка прикрість. Отож я чекаю на вас о п’ятій, гаразд?

— Прошу вас, — Моррісон мало не плакав. — Будь ласка…

Він говорив у порожнечу.

О 5-й пополудні у приймальні, крім секретарки, нікого не було. Незважаючи на блідий і скуйовджений вигляд Моррісона, вона подарувала йому променисту усмішку й промовила у систему внутрішнього зв’язку:

— Містер Донатті? Вас хоче бачити містер Моррісон. — Затим, кивнувши до Моррісона: — Заходьте.

Донатті чекав біля кімнати без позначок на дверях. Поруч з ним стояв мавпоподібний тип у бавовняній сорочці з написом SMILE 2 і пістолетом 38-го калібру в руці.

— Послухайте, — звернувся Моррісон до Донатті. — Ми ж можемо якось домовитись? Я заплачу вам. Я…

— Замовкни, ти! — наказав тип у сорочці SMILE.

— Добре, що ви приїхали, — сказав Донатті. — Вибачте за дещо неприємний привід. Ходімо. Закінчимо все якомога швидше. Запевняю вас, вашій дружині не буде завдано болю… на цей раз.

Моррісон ледве стримував себе, щоб не кинутися на Донатті.

— Годі, не треба, — невдоволено мовив Донатті. — Якщо ви це зробите, Мотлох заспокоїть вас пістолетом, а ваша дружина однаково отримає своє. Отже, що це вам дасть?

— Сподіваюся, ви пропадете, — сказав він Донатті.

— Якби я мав п’ять центів з кожного подібного побажання, я пішов би у відставку, — зітхнув Донатті. — Хай це буде для вас наукою, містере Моррісон. Коли романтик намагається зробити добро й зазнає поразки, його нагороджують медаллю. Коли ж прагматик