Читати книгу - "Серед степів, Мирний"

поміч, бе­ре­те з Яки­мо­вих рук дер­жал­ко з ка­зан­ком, а він біжить мерщій гнідка ло­ви­ти. "Клопіт!" - ду­маєте ви, за­див­ля­ючись, як Яким забігає впе­ред гнідкові, хит­рить йо­го пе­рей­ня­ти. "Клопіт!" - б'є у ва­шу го­ло­ву, як ви звер­ну­ли ува­гу на се­бе. "От як­би бу­ло не ви­вер­та­ти­ся під осо­ко­ром та дог­ля­да­ти ка­зан­ка, то й кло­по­ту б не бу­ло, мо­же б, уже досі й ка­ша зва­ри­лась, не сса­ло б так за сер­це, не в'яло під грудьми…"

Яким не за­ба­рив­ся гнідка зло­ви­ти, прип'яв йо­го віжка­ми до бе­ре­зи й мерщій ки­нув­ся до ка­зан­ка. За йо­го пра­цею швид­ко й ка­ша поспіла.

Доводилось вам ко­ли-не­будь польову ка­шу їсти? Щер­ба од­на, за­си­па­на злег­ка пшо­ном та за­доб­ре­на шма­точ­ком са­ла з ци­бу­лею,- от і все. А що то за смач­на та доб­ра! Па­хощі стра­ви поєдна­ли­ся з па­хо­ща­ми польово­го повітря, бу­дять у вас смак не­пев­ний, вик­ли­ка­ють го­лод не­на­сит­ний!.. Шма­ток чор­но­го за­сох­ло­го хліба, що ви лед­ве вгри­зе­те йо­го зу­ба­ми, здається кра­ще най­со­лод­шо­го ме­дя­ни­ка; лож­ка щер­би, що ви вли­ваєте в рот, якось смач­но лос­ко­че за язик, га­ря­ча па­ра, при­па­ха­ючи злег­ка ста­рим са­лом, при­яз­но б'є в ніс і ще більший смак вик­ли­кає. Лож­ка, шпар­ко пе­ре­хо­дя­чи від ро­та до ка­зан­ка, щоб зно­ву до ро­та сяг­ну­ти, не по­хо­питься вас за­до­вольни­ти. Здається, нав­хильці пив би, очи­ма їв - так хо­ро­ше та сма­ко­вито. І за сер­це пе­рес­та­ло сса­ти, і під грудьми не в'яне, якась си­ла вас прой­має, легкість та скорість бадьорить. Ось уже лож­ка по­ча­ла й дна ка­зан­ка до­ся­га­ти, гар­чить по ньому, наміря­ючись повніше наб­ра­тись; там, на са­мо­му споді, ка­ша густіша та ще смачніша, так во­на й розп­ли­вається в роті, так і роз­хо­диться, мов те мас­ло на га­рячій ско­ворідці.

- Та й мас­так ти, Яки­ме, ка­шу ва­ри­ти! - ска­же­те ви, кла­ду­чи лож­ку, як уже в ка­зан­ку не зос­та­ло­ся нічо­го.

- Хіба то я її ва­рив?

- А хто ж?

- Огонь! - жар­тує Яким.

- Та огонь-то огонь… А хто го­ту­вав?

- Яка там готівля? Уки­нув пшо­на та за­товк са­лом - от і все.

- А чо­го ж во­на та­ка доб­ра?

- Польова ка­ша завж­ди доб­ра. Мо­же, че­рез те, що не в печі упріває, а се­ред вільно­го повітря. А мо­же - ви ви­го­ло­да­лись доб­ре? - до­дав Яким.- На го­лодні зу­би, ка­жуть, і підош­ва смач­ною здається. Го­лод - не тітка! - гуто­рить ве­се­ло Яким, пе­ре­ми­ва­ючи лож­ки та скла­да­ючи доб­ро в клу­нок.

- А що ж, по­ра, мо­же, і ру­ша­ти? - пи­тає він, швид­ко упо­рав­шись.

- Якщо ти зовсім уп­ра­вив­ся, то й ру­ши­мо.

- Ось тілько во­за підма­жу та й го­тов.

Сонце геть по­вер­ну­ло на захід, як ви ру­ши­ли з місця. Проїжджа­ючи мос­том, ви ще раз гля­ну­ли на чис­ту річку, де ви ку­па­ли­ся, на зе­ле­ну до­ли­ну, де ви ви­ле­жу­ва­лись та підкріпля­ли­ся. Чис­та во­до-про­хо­ло­до! Ти­хий краю, зем­ний раю! Раз на віку до­ве­ло­ся вас зди­ба­ти, та довіку не за­бу­де сер­це ва­шо­го лас­ка­во­го привіту!

Ось і се­ло. Ген по горі розісла­ло­ся во­но не­ве­лич­ки­ми дво­ра­ми з виш­не­ви­ми сад­ка­ми, з біли­ми хат­ка­ми. По дво­рах, як і слід, комірчи­ни, хлівці всякі: кру­гом ти­ни та за­го­ро­ди… На­що то? Від ко­го лю­ди роз­го­ро­ди­ли­ся? Від яко­го во­ро­га за­хи­ща­ють своє доб­ро оти­ми ти­на­ми не­ви­со­ки­ми? Самі від се­бе? Від сво­го сусіди?.. Ох, лю­ди, лю­ди! На ши­ро­ко­му світі є ба­га­то і волі, і прос­то­ру, і доб­ра вся­ко­го без міри, та ва­ше не­на­жер­ли­ве око не за­до­вольняється тим, чо­го тре­ба,- гар­бає скільки за­сяг­не! Тре­ба тинів та ровів, щоб ва­шу не­на­жер­ливість спи­ни­ти!

Вам стає чо­гось бо­ля­че, до­сад­но… З го­ри так да­ле­ко вид­ко. І тем­но-зе­ле­на до­ли­на, огор­не­на го­ра­ми, і го­ри, пок­риті лісом, і лу­ки, порізані синьою річкою.. З-під го­ри сон­це нав­ко­ся­ка об­дає все те своїм зо­ло­тим світом, пес­тить і кра­сить своїм привітним сяєвом, ме­ре­жає тем­ни­ми по­яса­ми тіні… Все та­ке хо­ро­ше, крас­не! Ди­ви­ти­ся б та ми­лу­ва­ти­ся, а вам став до­сад­но. Чис­те та привітне се­ло зда­ля здається вам і тісним, і во­ню­чим - з дворів не­се хліва­ми, по ву­ли­цях трусько та вузько; привітні білі хат­ки зда­ються все­ре­дині тем­ни­ми та не­щи­ри­ми, заздрість та во­рож­не­ча зви­ли там своє гніздо і з-за їх ти­хо­го за­хис­ту ви­зи­ра­ють на світ бо­жий, ба­жа­ючи йо­го по­ло­ни­ти… Швид­ше з се­ла! Геть мерщій на вільне простір'я!

Ось ви вже й за се­лом, у ца­рині. Сумні мли­ни об­ляг­ли ши­ро­кий май­дан, мов сто­рожі; сірий їх покліт здається вам пу­за­ти­ми па­ву­ка­ми, а довгі кри­ла - чор­ни­ми па­зу­ра­ми. То во­ни вис­та­ви­лись на краю се­ла сто­ро­жи­ти здо­бич? Пог­ля­да­ють з го­ри на безк­раї по­ля і ти­хо ре­го­чуть: рос­ти, бу­яй, зе­ле­на рос­ли­но, на на­шу ко­ристь! Вигрівай та ви­ро­щ­уй яс­не сон­це, доб­ре зер­но! Не ми­не во­но на­шо­го не­на­жер­ли­во­го ро­та, пе­ре­ме­ле­мо ми йо­го своїми кам'яни­ми зу­ба­ми! Як та зем­ля зи­мою пок­риється білим снігом, пе­ре­ве­де­мо ми все те на біле бо­рош­но. На­що нам твоя те­перішня кра­са та пиш­не вбран­ня? Го­дуй ни­ми ро­зум­ну тва­ри­ну та вся­ку ско­ти­ну, а ми сво­го гос­по­да­ря чимсь м'якшим по­го­дуємо!

Ось ви ми­ну­ли ца­ри­ну, ми­ну­ли й мли­ни; ви­хо­пи­лись зно­ву на безк­раї по­ля, на безмірну прос­торість сте­пу. Бу­ро­го га­дю­кою в'ється по сте­пу шлях би­тий, а він, німий та мов­чаз­ний, розп­рос­то­рив­ся по землі, дрімає. Сон­це блис­ку­чим по­котьолом ко­титься до спо­кою; йо­го, здається, так ма­не та невідо­ма да­лечінь за го­рою, що вся за­горіла­ся, аж па­лає ро­же­вим по­лум'ям. Від неї й той край сте­пу чер­воніє, що при­сусідив­ся до неї. У повітрі ти­хо; ту­ман чи кіптя­га за­вис­ли у ньому, здійма­ються над сте­пом дим­ча­тим по­ло­гом; темні тіні сте­ляться дов­ги­ми по­яса­ми від за­хо­ду аж до схо­ду. Ви­со­ке не­бо по­чи­нає синіти, ди­ше на зем­лю про­хо­ло­дою. А сон­це спус­кається все ниж­че та ниж­че, наб­ли­жається до го­ри все більше та більше; його блис­ку­че сяєво мерк­не, гус­та чер­во­на крас­ка криє здо­ро­вен­не ко­ло. Вам стає сум­но; го­ло­ва хи­литься на гру­ди.

- Завтра, ма­буть, вітер бу­де! - об­зи­вається Яким.

- А що?

- Сонце он як чер­во­но сідає,- вка­зує він. Ви зво­ди­те очі. Се­ред ро­же­во­го по­лум'я, на­че чер­воні бок­ла, стоїть-ко­ли­шеться со­няч­не ко­ло. От-от во­но черк­неться тем­ної го­ри, що здіймається біля са­мо­го не­ба! От-от во­но стук­неться об неї!.. Що то тоді бу­де?… Ні, не стук­ну­ло­ся. Ти­хо, на­че хто бе­реж­но ру­ка­ми опус­тив йо­го, по­су­ну­ло­ся во­но за го­ру. Ши­ро­ка тінь зня­ла­ся від неї, якась невідо­ма си­ла пог­на­ла її звідтіля на вас, розс­ти­ла­ючи впо­довж сте­пу… За­пад­падьомка­ли пе­ре­пе­ли в траві, за­сюр­ча­ли не­угавні ко­ни­ки, і жай­во­рон­ки, ка­ча­ючись чор­ною го­ро­ши­ною в синьому небі, по­си­па­ли свої дзвінкі пісні. Як і ран­ком, во­ни за­ще­бе­та­ли, за­гу­ка­ли, та тілько без тої відра­ди, що ран­ком, не бу­ло то­го мо­ло­до­го зав­зят­тя, що тоді; - якось сум­но, бо­ля­че-сум­но, на­че хто про­вод­жає ку­дись ко­гось близько­го собі й