Читати книгу - "Дай серцю волю, заведе у неволю, Кропивницький"

вже моя ха­та не чу­ла співів… Візьми ж кот­ра ку­рей та поріж за ха­тою, а тоді вже й скуб­ти!…

Микита скру­тив ци­гар­ку, од­вер­нув­ся від дівчат і за­ту­лив ву­ха; дівча­та сіда­ють на ла­вах, го­ту­ють ве­че­рю, інші лож­ки пе­ре­ми­ва­ють та по­лу­мис­ки; од­на дівчи­на взя­ла ку­рей і пішла з ха­ти.

Дівчата (співа­ють).

Та не­ма гірш ніко­му,

Як тій си­ро­тині,

Ніхто не при­гор­не

При лихій го­дині. (двічі)

Та не при­гор­не батько,

Не при­гор­не ма­ти,

Тільки той при­гор­не,

Що ду­має взя­ти.

Налетіли гу­си

З да­ле­ко­го краю,

Скаламутили во­ду

В ти­хо­му Ду­наю.

Бодай сірі гу­си

З пір'ячком про­па­ли,

А що нас роз­лу­чи­ли,

Як го­лубів па­ру.

Як ми ко­ха­ли­ся,

Як зер­но в горісі,

А те­пер розійшли­ся,

Як ту­ман по лісі.

Микита. Ну, вже за­ве­ли гар­ної! Хай вам враг з та­кою піснею!

Маруся. А ти затк­ни ву­ха та й не слу­хай.

Микита. Ба ні ж, за­ви­ли, не­на­че по мерт­во­му!

Маруся. Я знаю, чо­му тобі не по нут­ру ця пісня.

Микита. Ти знаєш з но­са та в рот!… (Сміється).

Маруся. “Засмійся, Матвійку, дам копійку.”

Микита (з сер­цем). Що ти ска­за­ла?

Маруся. Те, що чув! Хіба ти ог­лух?

Микита. Щоб тобі язик всох!

Маруся. “Бог - не ди­ти­на, не пос­лу­ха дур­но­го ви­на!”

Микита. Гля­ди, щоб я те­бе іноді, бу­ва, не маз­нув по гу­бах! Щось у ме­не ду­же сверб­лять ру­ки!

Маруся (ре­го­че). Ох, ли­шенько! Я ж те­бе так точнісінько бо­юсь, як торішнього снігу.

Морозиха (до Ма­русі). Але й ти яка дівка! Чи вже ж не мож­на змов­ча­ти?

Маруся. Щоб я йо­му змов­ча­ла? Не діжде він цього, от що! Ве­ли­ке ца­бе!

Микита (ско­чив). Чи тобі заціпить сьогодні?…

Маруся (ре­го­че). Ох, як же ти ме­не на­ля­кав, аж со­роч­ка на мені по­по­лотніла!

Микита (скре­го­че зу­ба­ми і ки­дається на неї з ку­ла­ка­ми). Ну, ідол­ка, дам­ся я тобі взна­ки!…

Ява 5

Ті ж, Се­мен, Іван, Омелько і па­руб­ки.

Омелько (кла­де хліб на стіл). Доб­ри­вечір вам, тітко! Чи прий­маєте гос­тей?

Морозиха. А які ж там гості?

Омелько. На­ше па­ру­боцт­во. На­ра­ялись ми про­ха­ти вас, щоб знов прий­ня­ли нас на цю зи­му у ва­шу гос­по­ду.

Морозиха. Чес­но­му па­ру­боцт­ву моя ха­та навстіж. А як­що ти, Омельку, знов за бе­ре­зу, то за твоїм ро­зу­мом і моя го­ло­ва не боліти­ме.

Омелько. Спа­сибі вам, тітко! Те­пер же, хлопці, зве­селіть тітчи­ну гос­по­ду гар­ною піснею.

Іван (про­жо­гом вбіга). Осьдеч­ки й я! (Швид­ко го­во­рить). Доб­ри­вечір, тітко, га? Чи не­ма ко­та-ту­ма­на, кицьки-шкод­лив­ки? По­яси дітям дам; бор­щу забільно­го під ла­вою, хоч пок­риш­кою нак­ри­то­го - гребінка гар­на є! Га?

Парубки тим ча­сом чо­лом­ка­ються з дівча­та­ми; дівча­та со­ром­ляться, штов­ха­ють од­на од­ну. Інша хо­вається від па­руб­ка за дівчат.

Семен. Ну, за­мо­лов! По­чи­най-бо пісні! Іван. Пісні? Ось за­раз! (Співа й при­танцьовує).

Заграй мені тран­ди­ба­ла,

Щоб я трош­ки по­ди­ба­ла…

Омелько. Не пус­туй-бо, Йва­не, за­водь гур­то­вої!

Іван. Не гнівай­тесь, ва­ше бла­го­родіє, за­раз поч­не­мо.

Співають.

Та лу­гом іду, та ко­ня ве­ду.

Розвивайся, лу­же.

"Сватай ме­не, ко­за­ченьку,

Коли лю­биш ду­же!

А хоч сва­тай, хоч не сва­тай,

Та хоч при­си­лай­ся,

Щоб і сла­ва не про­па­ла,

Що вірно ко­хав­ся!"

"Я ко­хав­ся, та не сміявся,

Думав те­бе взя­ти,

За ли­хи­ми во­ро­га­ми

Мушу по­ки­да­ти.

Покидаю те­бе, сер­денько,

Іншому та­ко­му,

Що не ска­жеш тії щи­рой прав­ди,

Що мені од­но­му!"

"Я жда­ла вечір та жда­ла й дру­гий -

Тебе не ви­да­ти,

Та й му­си­ла чортз­на-ко­му

Всю прав­ду ска­за­ти!…"

Морозиха. Спа­сибі, добрі мо­лодці, за пісню. Іван. Це я, тітко, доб­рий мо­ло­дець, а то все шуш­валь!

Морозиха. Що й ка­зать, без те­бе яка й гульняі Іван. Ав­жеж, який без ци­га­на яр­ма­рок? Мо­же, вам, тітко, по­тан­цю­ва­ти?

Морозиха. Тан­цюй­, ко­ли охо­та!

Омелько і Се­мен ста­нов­лять пляш­ки з горілкою.

Іван. Аж жиж­ки (Співа й тан­цює).

Трусяться, так хо­чу тан­цю­вать.

Коли б мені жу­пан чор­ний,

Шаровари сині,

То б до ме­не дівки лип­ли.

Як до бра­ги свині.

Шабля збо­ку, сам без ока -

Схожий на ко­за­ка,

А спе­ре­ду на со­ву,

Ззаду на їжа­ка…

От так, а не чортз­на-як! Ко­ли б це хоч невірненька му­зи­ка, то я б тан­цю­вав до самісінько­го світу. Як там ка­жуть: "Хоч по­га­но, та за­те дов­го!" (По­ба­чив пляш­ки, по­чи­нає стог­на­ти). Ой, ли­шенько! Ой, пе­че ж ме­не, пе­че! Ма­буть, со­няш­ниці або пристріт!

Семен. Отак з ним, сіро­мою, раз по раз діється, як тільки вздрить горілку. (Сміється).

Омелько. Де ж там у те­бе пе­че?

Іван. Та отут… і осьдеч­ки… Ох, про­пав же я! Омельку, ря­туй ме­не, на­лий швид­ше чар­ку - я увіллю все­ре­ди­ну, то во­но там, мо­же, й по­лег­ша.

Омелько (бе­ре пляш­ку і чар­ку). Пост­ри­вай, тут є й старші від те­бе. (Час­тує Мо­ро­зи­ху).

Іван (стог­не). Сла­бий та ма­лий - то най­старші в хаті.

Морозиха (до Омелька). У ко­го в ру­ках, у то­го і в ус­тах. Дівчат­ка, по­дай­те ж там за­кус­ки, та ху­тенько!

Дівчата ста­нов­лять на стіл за­кус­ку.

Омелько. Дай же, бо­же, гу­ля­ти нам ти­хо, без свар­ки і без ху­до­го сло­ва! (Одпив тро­хи, час­тує Мо­ро­зи­ху).

Усі. Дай, бо­же!

Морозиха. Щас­ти, бо­же, на все доб­ре! Гу­ляй­те, дітки, так, як ко­лись гу­ля­ли ваші діди й батьки: чес­но та ти­хо, як слід по­важ­но­му па­ру­боцт­ву! (П'є).

Іван. Та годі-бо вам при­чи­ту­ва­ти! І по­ча­ли: "І дай, бо­же, і не дай, бо­же!" Тут чо­ловік про­па­да, а во­ни за­ве­ли та­кої дов­гої, що й до світа не пе­рес­лу­хаєш…

Омелько (час­тує Іва­на). На вже й тобі!

Іван (ви­пив). Чуєш, як зад­зюр­котіло, не­на­че у по­рожнє ба­рильце!… Чим би тут за­ку­си­ти? І на­що ви, дівча­та, пос­та­но­ви­ли оце са­ло? І хто йо­го їсти­ме? (Бе­ре са­ло й хут­ко їсть).

Семен. Од­на­че на­ми­наєш, мов той кіт!

Іван. Та знаєш, аби чим-не­будь нап­ха­ти пельку. Тю! Я й не ба­чу, що Ми­ки­та тут! Чо­го ти за­мис­лив­ся, мов та па­нян­ка, що заміж хо­че?

Микита. Піди собі геть, не твоє діло!

Іван (шут­ку­ючи). Ой-ой-ой!… Який сер­ди­тий! Зви­няй­те, Ми­ки­то Сте­па­но­ви­чу! Мені здається, що у вас му­хи за­ве­лись у носі.

Микита. Чо­го ти чіпляєшся до ме­не, ідо­ле?

Іван. Та цур тобі! Я тільки так… Слу­хай­те, хлопці, я вам роз­ка­жу од­ну каз­ку.

Деякі. Ану-ну, що ти там збре­шеш?

Іван. Е, ні, це не брех­ня! Дав­но це, брат­ця, бу­ло, ще за ца­ря Хме­ля, як бу­ло лю­дей жме­ня. У однім селі та жив собі за­мож­ний чо­ловік, ще за кріпацт­ва він ота­ма­ну­вав, так гро­шей на­гар­бав стільки, що, мо­же, йо­го і в дві ти­сячі